Розділ 6. Людина, що зникає (Іллінойс)

– Ось ми і в Єгипті! – повідомила весело бабуся онучці, щойно вони вийшли з магічного порталу.

– Єгипті? Я думала ми Сполученими Штатами мандруємо! – мовила Натуся, роззираючись довкола. – І де ж славнозвісні піраміди?

– Ми все ще в Америці, – запевнила Ельвіра. – Єгипет – це місто в штаті Іллінойс. 

– А, ну тоді гаразд, а то я вже думала, що ми щось переплутали!

Чарівниці підійшли до автобусної зупинки, на якій сидів сивочолий чоловік. Він ніби нікого і не помічав. Його погляд, далекий і відсторонений, давав зрозуміти, що на розмову він не налаштований. Одягнений він був тепло, зовсім не по погоді. В’язаний сірий шарф і рукавички ніяк не вписувалися у плюсову температуру Єгипту. 

Попри усе, Натуся не звернула на цього дивного незнайомця уваги, однак, бабуся потайки спостерігала за ним. Хоча і не поспішала ділитися з онучкою своїми спостереженнями. Через декілька хвилин до зупинки підійшов автобус і чарівниці зайшли всередину. Чоловік теж заспішив до входу, а потім сів неподалік на вільному місці. 

– Бабусю, ти забула мені розповісти, чому ми тут! – мовила дівчинка, щойно вони рушили.

– Ми тут через нього, – прошепотіла Ельвіра, киваючи головою в бік старенького.

– А що у ньому такого дивного? – сама Натуся, як і раніше, нічого екстраординарного не помічала.

Замість відповіді бабуся просто зробила знак дивитися на незнайомця уважно.

Тим часом автобус під’їхав до мосту. І щойно почав його перетинати, як чоловік зник. Його місце було порожнім, а декілька пасажирів, що їхали з ними, здається, навіть і не помітили дивного зникнення. Та й не дивно, більшість або дивилася у вікно, або сиділа у своїх мобільних телефонах.

– Що? Коли? Як це? – Натусі бракувало слів. 

– Нашого нового знайомого тут називають Людиною Що Зникає. Він давно помер на тій самій автобусній зупинці, де ми щойно були, і продовжує сідати в автобус і нині, але зникає, коли той перетинає міст.

– Чого ж він і досі там? Чому застряг у нашому вимірі? – не вгамовувалася дівчинка.

– Це нам і слід з’ясувати, – відповіла заспокійливим тоном бабуся.

Вони зійшли на наступній зупинці, піднялися у повітря і вже через кілька хвилин знову повернулися до точки відправлення. Все той же дідусь з відстороненим поглядом самотньо сидів на лавці. 

– Перепрошую, шановний, – мовила приязно Ельвіра. – Можна поцікавитися, куди Ви прямуєте?

Чоловік ніби щойно прийшов до тями і збентежено поглянув на двох незнайомок:

– Я прямую до лікарні… Моя дружина… Вона дуже хвора… Мені зателефонували, сказали приїхати… Але я ніби застряг тут… 

– Розумію… – співчутливо сказала бабуся й обережно сіла поруч.

– А як звуть Вашу дружину? – запитала раптом Натуся.

– Моніка, її звуть Моніка… – відповів чоловік, явно хвилюючись. 

– А прізвище? Дата і місце народження?

Збентежений старенький, все ще насторожено поглядаючи на дивних нових знайомих, надав і цю інформацію. Почувши все, що їй було потрібно дізнатися, дівчинка полізла у кишеню, дістала звідти мобільний і почала пошук. 

– Так… Моніка… Моніка… Знайшла! – зраділа Натуся, але її вираз обличчя з веселого різко змінився на сумний. – Ой! Тут сказано, що вона померла. У лікарні… Дуже давно…

– Так мене і не дочекалася… – очі чоловіка враз зволожилися від сліз.

– На жаль, ні, але лише тому, що Ви пішли з життя в той же день, коли сиділи на цій зупинці… Багато років тому… – тихо мовила бабуся і поклала свою теплу долоню на суху руку старенького, відчуваючи, що йому зараз потрібна підтримка. 

– Але ми допоможемо Вам зустрітися з Вашою Монікою, – запевнила Натуся. – У Вас залишилося щось від Вашої дружини? Якась особиста її річ?

Чоловік перевірив кишені пальто і витягнув білий носовичок.

– Ось, це підійде? – запитав він, з надією дивлячись на чарівниць. Ті схвально кивнули.

– А тепер дочекаємося ще одного автобуса і спробуємо влаштувати Вам з Монікою зустріч, – мовила Ельвіра. – А ось і він.

Транспортний засіб вже доїжджав до зупинки. Усі троє зайшли всередину і сіли поруч. Пасажирів, на щастя, не було.

– От і добре, – мовила бабуся, озираючись навколо. – Нам на користь. А зараз закриваємо очі й тримаймося за руки, – скомандувала вона. – Спробую викликати дух Вашої дружини.

Новий знайомий та Натуся виконали наказ. А Ельвіра, заплющивши очі, почала щось бурмотіти собі під ніс. Спочатку нічого не відбувалося, та вже через хвилину з даху автобуса почало пробиватися світло. Коли чарівниця перестала читати заклинання й усі розплющили очі, то побачили поряд з чоловіком напівпрозору стареньку жінку.