Розділ 16.2

Яна

Олег ловить мої зап’ястя, заводить їх за голову. Цілує один раз, потім другий. Третій… Я вже майже піддаюся його невблаганному тиску, але вчасно згадую про сина, що вже чекає на мене унизу. Уявляю його невдоволене обличчя, Тимур ненавидить спізнюватися.

А я не хочу його в черговий раз розчаровувати.

— Пропонуєш з першого класу привчити дитину до прогулів?

— А коли, як не зараз, Ян? — Олег на мить відсторонюється. — Що вони там навчають у першому класі такого, що самостійно не вивчити? Синуси, логарифми? Чи стометрівку бігають? Від пропуску одного заняття нічого з Тімом не станеться.

Я стискаю невдоволено губи.

— Оле-е-е-гу, — дивлюся чоловікові прямо в очі.

Тітов роздратовано зітхає та відпускає мої зап’ястя.

— Гаразд, гаразд. Я все зрозумів, — лишивши на моїх вустах легкий поцілунок, він перевалюється на іншу половину ліжка. — Освіта — скарб; праця — ключ до нього, — бурмотить він невдоволено.

— Не засмучуйся, — ми встаємо з ліжка одночасно. — Я швидко повернуся, якихось сорок хвилин по заторах і я знову буду вдома. Ти, до речі, чому ще лежиш? Директор, що полюбляє запізнюватися, — це поганий приклад для працівників.

Олег закидає один кут ковдри на плече, а другим обертається довкола стегон. І з важливим виглядом грецького мислителя гучним голосом вимовляє:

— Начальство ніколи не спізнюється, воно затримується через дуже важливі справи!

Одночасно пирскаємо від сміху.

От би таким був кожен наш ранок

— Тоді побачимося ввечері, — цілую Олег на останок та, перестрибуючи через сходинку, бігу вниз до сина.

Тимур тупцює біля дверей повністю одягнений. Споглядає на мене з-під лоба з німим докором. Тисну понурено плечима на знак згоди. Ти ж знаєш, сину, твоя мати та пунктуальність — речі несумісні.

На щастя, всесвіт сьогодні до мене схвальний. Мало того, що на вулиці світить яскраве сонце та навколо співають птахи, так ми ще й під'їжджаємо до школи за п'ять хвилин до першого дзвінка.

Не встигаю відкрити рота та сказати «приїхали», як Тімур вже вискакує з машини. З

— Бувай, мамо! — він махає рукою на прощання та мчить щодуху до порогу школи. Під час бігу його наплічник з супергероями так весело перекочується з боку в бік.

Після чотирьох уроків треба буде відвезти його на тренування. Тож аби знову не запізнитися ніде, я ставляю у телефоні кілька будильників на потрібний час.

По дорозі додому заїжджаю до місцевої пекарній. Настрій сьогодні настільки чудовий, що хочеться з'їсти якесь калорійне тістечко та випити смачної кави.

А ще хочу зателефонувати подрузі Юлі. Щось давно ми з нею не розмовляли. Може, і на процедури вдасться потрапити до неї в салон. Хочеться стати ще прекраснішою. Нігті встигла минулого тижня освіжити, а от шкірі, здається, вже не вистачає допомоги. Весна, авітаміноз, сухість дається взнаки.

Юля довго не бере трубки. Спить чи що? Хоча не повинна, робочий день вже розпочався.

— Привіт, Яно! В тебе щось термінове? А то я лечу до банку, постачальнику треба гроші терміново переказати, а онлайн-банкінг, собака, висне, — чую, як подруга цокотить підборами по тротуарній плитці.

Судячи зі швидкості стуку, вона справді поспішає.

— Та нічого такого. Просто хотіла дізнатися, як в тебе справи.

— Яно, ніколи не заводь власний бізнес, чуєш? Ніколи! Це такий головний біль. Я вже втомилася бігати інстанціями. У всіх якесь загострення весняне, інакше не скажеш. То принеси цей папірець, то віднеси той. То молодець, що принесла, але це не те що нам треба. І ти як дурень бігаєш туди-сюди, а електронною поштою приймати нічого не хочуть. Несіть оригінал, — торохтить похапцем Юля.

— Візьму до уваги, — усміхнено погоджуюся з буркотливою подругою.

Це не вперше, коли вона мене відмовляє від власної справи, хоча я нічого такого робити й не збираюся. Проте я не намагаюся їй нічого довести, бо знаю, що це в ній говорить звична втома. Після того, як вона вибалакається, то буде щасливіша ніж до того.

Пам'ятаю, як чотири чи п'ять років тому вона загорілася ідеєю власного бізнесу. Як активно брала участь в усіх процесах: починаючи від розробки плану майбутнього салону до фарбування стелі в першому приміщенні.

А як світяться її очі, коли вона розповідає про новинки у світі косметології або коли кличе мене випробувати якийсь крутий пілінг, маску чи апарат для обличчя, який спромоглася привезти до країни з Азії.

— А чого це ти така щаслива? — раптом питає Юля.

Вона знає, що я ніколи просто так не дзвоню. В мене завжди є якась причина.

— Та просто настрій гарний, Юль. Нічого такого. Скучила я за тобою, — мій голос звучить занадто солодко. Аж до нудоти.

— Нічого собі, —  тягне подруга. — Мені здається, я навіть через мобільний зв'язок бачу, як ти широко посміхаєшся. Аж від вуха до вуха. Що ж такого сталося у родині Тітових, що ти така осяяна? Чи ні, не кажи зараз. Я владнаю справу з постачальником та одразу приїду до тебе. Особисто мені розповіси усе в деталях. Домовились? Щось брати з собою?