Розділ 12.2

Яна.

Погляд повертається до рук чоловіка. Його біцепси наче стали більшими. Коли він встигає їх качати? Невже тридцяти хвилин з гантелями, що він щовечора тягає вдома, вистачає, щоб тримати їх у такому стані? Чи він встиг викроїти у завантаженому графіку ще й час на спортзал?

Перед очима одразу виникає образ Тітова, який качає прес на тренажері. Його ноги зафіксовані на спеціальній похилій лаві, коліна вище голови. З кожним видихом Олег згинається та підтягує тулуб до колін. Руки схрещені на грудях. Потім повільно видихає та повертається на вихідну позицію. Від незліченної кількості повторень він спітнів, тож майка стала мокро. Вона обліплює тіло мов друга шкіра, тож чітко видно весь рельєф м'язів його живота.

Видно, як із кожним новим скручуванням напружуються кубики преса, а з кожним розгинанням — тягнуться косі м'язи живота та ховаються за гумкою спортивних шортів. Усі його рухи немов у сповільненому перегляді, кожен міліметр тіла бере участь у вправі. Кожен м’яз напружений.

Нова крапелька поту біжить з чола і падає просто на схрещені Олегові руки. Не кліпаючи стежу за тим, як вона продовжує шлях від зап'ястя до самого ліктя. Як тече по судинах, що надулися від напруги.

Хочу бути на місці цієї краплі. Хочу торкатися розпаленої шкіри цього чоловіка. Хочу також дослідити кожен її міліметр.

Моя уява нещадна до мене. Відчуваю, як цих фантазій пульс частішає. Серце із подвійним зусиллям качає кров. Низ живота важчає. Температура тіла, здається, також підскочила на кілька градусів.

— Тату, а ти сьогодні не працюєш? — питає Тимур, повернувшись до вітальні. — Може поїдемо в парк, покатаємося на атракціонах?

Різко відвертаюся від усіх, продовжую мити посуд. Нервово ковтаю. Серце б'ється як божевільне. Мене ніби спіймали на місці злочину. Треба ж таке уявити серед білого дня.

Хух!

Витираю передпліччям піт з чола. Руки все ще у гумових мокрих рукавичках. В одній руці тримаю губку в піні, в іншій — тарілку з сервізу. Поки я уявляла, як гладжу Тітова, то відполірувала середину тарілки до скрипу.

— Я не проти, — відповідає Олег. — Поїдеш із нами, Ян? — розумію, що друге питання стосується мене, шаріюся ще дужче.

Роблю повільний видих і лише потім повертаюсь до хлопців. Вони дивляться на мене та вдвох чекають на відповідь. Переводжу погляд до Олега, на його обличчі відразу з'являється пустотлива усмішка. Сподіваюся, він не спостерігав за мною в цей час?

Мої рожеві щоки від такої думки, схожу, стають червоними мов справжні помідори.

— А треба? — якомога спокійніше перепитую.

Подумки повторюю мов мантру: «Зі мною все добре. Нікого спітнілим і напруженим у спортзалі я не уявляла. Я просто мию посуд».

— Мені дуже треба, — Олег підморгує. Його грайлива посмішка стає ще ширшою.

Що він знову задумав? Він що вважає, що мені замало ранкового зізнання перед батьками?.

Господи, і як я взагалі з ним стільки часу проводжу в одному ліжку та просто сплю? Та він же ж ходячий...

Кхм. Відкашлююсь раптово.

— Мам, чого ти мовчиш? Поїдеш із нами чи ні? — Тимур тупцює на одному місці. Йому дуже хочеться на атракціони.

— Поїду, — погоджуюсь я під тиском цих двох.

— Ура!

Дитина знову біжить до своєї кімнати, тепер для того аби зібратися на прогулянку.

— Яно, ти як? — все ще з тією багатозначною посмішкою запитує Олег.

Він неначе насправді вміє читати мої думки.

— Нормально, — кидаю через плече та повертаюся до миття посуду.

З чашками, що залишилися, справляюся за десять хвилин та поспіхом біжу нагору, щоб вдягтися у щось більш слушне для атракціонів, аніж старі штани та футболка.