Розділ 32. Не забувай, що ти тепер за двох

Ранок почався доволі спокійно. Я прокинулася від того, як Максим тихенько ходив по кімнаті, збираючись у офіс. Його теплий поцілунок на скроню і слова: «Не забувай, що ти тепер за двох, відпочивай більше» додали мені настрою.

Але я вирішила піти на роботу. Мені потрібно було зайняти себе, навіть якщо Максим знову переконуватиме мене залишитися вдома.

---

В офісі все було звичним: метушня, звуки клавіатур і телефонів. Але тільки-но я зайшла до свого кабінету, як відчула напружений погляд Оксани. Вона давно демонструвала неприязнь, але сьогодні її сарказм був особливо відчутний.

— Ну, подивіться на це, — голосно сказала вона, звертаючись до своїх колег, але очікуючи, що я почую. — Наше золоте місце зайняте вагітною королевою. Чого прийшла? Лежати б тобі вдома, а не створювати видимість роботи.

Я зупинилася й холодно подивилася на неї.

— Якщо тебе так цікавить моє місце, Оксано, можеш попросити керівництво перевести тебе. Але поки що займайся своїми обов’язками, а не плітками.

Її очі звузилися, а посмішка стала майже хижою.

— О, керівництво? Тобі легко говорити, коли чоловік покриває всі твої «успіхи». Не обманюй себе, Еміліє. Ми всі знаємо, як ти тут опинилася.

Ці слова вдарили сильніше, ніж я очікувала. У кімнаті стало дуже тихо, всі затамували подих, чекаючи моєї реакції.

— І це ти кажеш мені? Людина, яка щодня пліткує за спиною колег? Глянь на себе, Оксано, перш ніж судити інших, — відповіла я, намагаючись зберігати спокій.

Але всередині мене вже розривала хвиля емоцій. І раптом я відчула сильний біль у животі.

— Усе добре? — запитала Аня, моя колега, побачивши, як я раптом скривилася.

— Мені… здається, не дуже, — прошепотіла я, тримаючись за живіт.

Оксана мовчки дивилася, але на її обличчі не було ані краплі співчуття.

---

Кілька хвилин потому я сиділа на стільці, а хтось уже викликав швидку. Аня залишилася поруч, підтримуючи мене.

— Оксано, якби ти мала хоч трохи совісті… — різко сказала Аня, звертаючись до неї.

— Я тут ні до чого, — холодно відповіла вона. — Якщо вона так вразлива, нехай сидить удома.

Усе, що я пам’ятаю далі, — це знайомий голос Максима в лікарні. Його руки, які міцно тримали мої.

— Ліє, я тут. З тобою все буде добре, обіцяю, — його голос тремтів від хвилювання.

Після огляду лікар повідомив, що загрози немає, але мені потрібно уникати стресу й більше відпочивати.

Максим, почувши це, лише кивнув. Але в його очах я побачила блискавки.

— Ліє, більше ніякого офісу. Я знаю, що сталося, і я не дозволю більше ні тобі, ні нашій дитині наражатися на небезпеку.

Цього разу я навіть не сперечалася. Оксана перейшла межу, і я зрозуміла: здоров’я й спокій важливіші за всі амбіції чи бажання довести щось іншим.