Розділ 23. Підготовка до розлуки

Рішення прийнято. Мій квиток на літак до Берліна вже лежав у сумці, а навколо мене вирувала підготовка. Усе було схоже на хаос: зустрічі, документи, візит до посольства. Я відчувала, як кожна дрібниця відбирає час, який я могла б провести з Максимом.

Максим тримався впевнено, але я бачила, як йому важко. Він майже не говорив про відрядження, наче ігноруючи саму ідею нашої розлуки. Натомість намагався заповнити наші дні маленькими, але важливими моментами. Якось він прийшов в офіс під час обідньої перерви з квітами та кавою.

— Думаю, ми нещодавно обговорювали, що ти любиш свіжі півонії, — сказав він, передаючи букет.

Я посміхнулася, але в душі відчувала сум. Це була його спроба нагадати мені, як багато він для мене значить.

---

За два дні до відльоту Максим влаштував сюрприз. Повернувшись додому після чергового марафону справ, я знайшла квартиру освітленою теплим світлом свічок. На столі стояла вечеря: ароматна паста з базиліком, келихи вина, свіжий хліб.

— Що це? — здивувалася я, знімаючи пальто.

— Це моя спроба подарувати тобі особливий вечір перед відльотом, — відповів він, виходячи з кухні з пляшкою вина.

Ми сіли за стіл. Максим, як завжди, був турботливим і уважним, розмовляючи про дрібниці. Але в його очах був невловимий сум, який він намагався приховати.

— Дякую, що ти тут, — сказала я, коли ми завершили вечерю.

— Я завжди буду тут, Лія. Незалежно від того, де ти будеш.

---

Тієї ночі ми довго сиділи на балконі, обіймаючи одне одного. Він говорив про те, як сильно вірить у мене, а я намагалася запам’ятати кожну мить поруч із ним.

— Чого ти найбільше боїшся? — запитала я раптом.

— Що тебе змінить цей відрядження, — зізнався він. — Що ти повернешся іншою людиною.

— А якщо це змінить нас на краще? — припустила я.

Він мовчав кілька секунд, а потім притиснув мене до себе міцніше.

— Я буду чекати, ким би ти не стала.

---

День відльоту настав надто швидко. Ми приїхали в аеропорт рано вранці. У машині панувала тиша, але вона була сповнена емоцій.

На реєстрації Максим мовчки допоміг мені з валізою. Потім ми пішли до виходу на посадку. Я відчувала, як у горлі стає важко.

— Це твій рейс, — сказав він, побачивши оголошення.

Ми обійнялися. Його руки були сильними, теплими, але я відчувала, як він ледве стримує себе.

— Пам’ятай, Лія, — прошепотів він. — Я вірю в тебе. Я вірю в нас.

Його слова були як обіцянка, яку я хотіла взяти з собою.

Коли я зайшла до літака, сльози полилися самі собою. Я дивилася у вікно, шукаючи його серед натовпу, і побачила, як він стояв біля перону, тримаючи в руці мій шарф, який я залишила в машині.

Ця розлука була випробуванням. Але я вірила, що любов, яку ми будували, стане нашим мостом через будь-які відстані.