Розділ 22. Несподіваний вибір

Кілька днів минули тихо. Здавалося, життя знову входило у свою звичну колію. Максим був уважним і турботливим, як ніколи. Ми багато часу проводили разом, і кожен день ставав наче подарунком. Але щось у повітрі натякало, що це лише затишшя перед бурею.

Одного ранку, тільки-но я прийшла до офісу, мене викликав директор — батько Максима. Його кабінет завжди був стриманим, але сьогодні у повітрі відчувалася напруга.

— Еміліє, сідай, — сказав він, показуючи на крісло навпроти.

Я сіла, намагаючись зберігати спокій.

— У нас є важлива пропозиція для тебе, — почав він. — У зв’язку з успішним завершенням кількох проєктів, ми хочемо відправити тебе у відрядження.

— Відрядження? — перепитала я, намагаючись приховати здивування.

— Так, — він усміхнувся, але ця усмішка виглядала більше діловою, ніж щирою. — Це чудова можливість для тебе. Ти поїдеш у наш центральний офіс у Берліні. Там тобі доведеться працювати з ключовими партнерами.

Моє серце завмерло. Берлін? Це далеко. Дуже далеко.

— І як надовго? — запитала я, намагаючись не показувати своїх емоцій.

— Мінімум три місяці. Можливо, довше, якщо все піде добре.

Це був удар. Я розуміла, що це чудовий шанс для кар’єри, але одночасно це означало розлуку з Максимом і наше нове, тендітне щастя.

---

Того вечора Максим прийшов до мене додому. Його втомлене обличчя не приховувало напруження, але він намагався бути теплим. Я приготувала чай і сіла поруч із ним.

— Мені потрібно тобі щось сказати, — почала я.

Максим подивився на мене пильно, залишивши чашку недоторканою.

— Уявляєш, твій батько запропонував мені відрядження в Берлін. На три місяці або більше, — зізналася я, намагаючись залишатися спокійною.

— Три місяці? — повторив він, нахмуривши брови. — І ти погодишся?

— Я ще не вирішила, — відповіла я чесно. — Це велика можливість для мене, але я розумію, що це вплине на нас.

Його обличчя залишалося незворушним, але в очах було видно, як він бореться зі своїми емоціями.

— І що ти думаєш робити?

— Я хочу знати твою думку.

Він зробив паузу, потім обережно сказав:

— Лія, я розумію, наскільки це важливо для тебе. Але я боюся. Не за тебе, а за нас. Ця відстань... вона не проста.

Його слова були прямими, але водночас у них звучала підтримка.

---

Я не спала цілу ніч. В голові кружляли думки, одне рішення здавалося правильним, інше — зрадою. Я згадувала моменти з Максимом, його погляди, його дотики. Але водночас я розуміла, що відмовитися від пропозиції означало б зрадити себе.

Рано вранці я вирішила поїхати до офісу, щоб обговорити все з батьком Максима. Вийшовши з будинку, я побачила, як Максим чекає біля машини.

— Що ти тут робиш? — здивувалася я.

— Я думав, що ти, можливо, потребуєш підтримки.

Його голос був теплим, але з ноткою смутку.

— Я ще не вирішила...

Він кивнув, не питаючи більше.

— Куди б ти не їхала, Лія, я завжди буду поруч. Навіть на відстані.

Його слова прозвучали як обіцянка, яка дала мені силу.