Розділ 21. Зимові контрасти

Зима накрила місто сріблястим покривалом, але всередині мене бушували теплі й холодні хвилі емоцій. Мої дні почали нагадувати картини: світлі мазки радості поруч із темними плямами невизначеності.

Після появи Дарини й останніх пліток я вирішила більше не залишати запитання без відповідей. Щоразу, коли Максим намагався згладити ситуацію, я відчувала, що він оберігає мене від чогось більшого.

---

Наступного ранку, як тільки я увійшла до офісу, мене зустріла Ірина, моє вірне плече й водночас той, хто ніколи не упускав нагоди принести нову порцію чуток.

— Ти чула, Лія? — вона притисла до себе ноутбук із виразом драматичної важливості.

— Що цього разу?

— У новинах про Макса та його «нову партнерку» вже щось оновилося. Кажуть, вони мають ще одну зустріч цього тижня.

Я не знала, як реагувати: посміятися з пліток чи закрити цю тему раз і назавжди.

— Ірино, не забувай, що я працюю тут, а не обговорюю чужі життя.

Вона ледь усміхнулася, але я бачила в її очах співчуття.

---

Того вечора Максим з’явився раніше, ніж зазвичай. Він виглядав задумливим, але привітним. Я приготувала чай і сіла навпроти нього за кухонним столом.

— Я бачу, тебе щось турбує, — сказав він, обережно торкаючись моєї руки.

— Чому ти нічого не кажеш? Твоє життя завжди в центрі уваги, і це впливає на мене.

Він подивився на мене довгим, серйозним поглядом.

— Лія, ти знаєш, як мені важливо захистити тебе від цього божевілля. Але я розумію, що мовчання не допомагає. Я хочу, щоб ти знала: те, що ти читаєш або чуєш, — це лише шум. Реальність у нас із тобою.

Його слова були глибокими, але не давали мені повного спокою.

---

Щоб відволіктися, Максим запропонував поїздку на каток. Це було несподівано, але водночас мило. Ми давно не проводили час удвох без тіні офісу чи його складного минулого.

— Обіцяю, що не залишу тебе на льоду, — пожартував він, допомагаючи мені застебнути ковзани.

На ковзанці було людно, але тепло від його присутності зігрівало мене навіть сильніше, ніж шалик. Перші хвилини я боялася навіть ступити вперед, але Максим тримав мене за руку, ведучи в танці, який назвав «катання для новачків».

— Не дивися вниз, — сказав він, посміхаючись. — Просто довіряй мені.

Я намагалася дотримуватися його інструкцій, але, коли все-таки втратила рівновагу, потягла його за собою. Ми впали разом, сміючись, як діти.

— З тобою навіть невдачі приємні, — сказав він, допомагаючи мені підвестися.

Цей момент був настільки легким і справжнім, що я на мить забула про всі свої сумніви.

---

Повертаючись додому, Максим витягнув невеличку коробочку й простягнув її мені.

— Це щось особливе, — сказав він із теплою усмішкою.

Усередині була срібна підвіска у формі маленької сніжинки.

— Це символ нашої зими, — пояснив він. — Сніг може бути холодним, але він завжди прикрашає навіть найпохмуріший день.

Його слова змусили мене розчулитися. Я тихо вдягнула підвіску, відчуваючи тепло, що розлилося всередині.

— Дякую, — прошепотіла я, дивлячись на нього.

Максим нахилився, торкнувшись мого чола губами.

— Лія, я знаю, що тобі нелегко. Але ти моє натхнення, і я ніколи цього не забуду.

Цього вечора я заснула зі спокійним серцем, відчуваючи, що наші стосунки, як той сніг, здатні зробити зиму теплішою й світлішою.