Розділ 19. Тіні минулого

Після тієї ночі в парку наші стосунки з Максимом почали змінюватися. Ми більше не намагалися приховувати свої почуття один від одного, але це принесло із собою нові виклики. У стінах офісу ми залишалися професійними, проте поза його межами — усе ставало зовсім іншим.

Одного ранку, коли я щойно приїхала до офісу, у холі мене перехопила Аліна — Максимова давня подруга й, як я припускала, колишня. Вона часто з’являлася тут, і кожного разу її присутність викликала у мене змішані почуття.

— О, Еміліє, — промовила вона з ледь помітною усмішкою, яка більше скидалася на гримасу. — Мабуть, у тебе багато справ. Я якраз чекала Максима.

— Доброго ранку, Аліно, — я намагалася залишатися спокійною. — Якщо хочеш, можеш піднятися до нього в кабінет.

— О, я впевнена, він сам мене знайде, — вона відкинула волосся назад і подивилася на мене так, ніби вивчала кожну мою рису.

Увесь цей діалог був наповнений прихованими колючками, які мене ранили більше, ніж я хотіла собі зізнатися. Але я не збиралася показувати їй свою слабкість.

Коли я зайшла до свого кабінету, Максим уже чекав на мене.

— Лія, ти чомусь виглядаєш напруженою, — сказав він, нахилившись ближче, коли я сідала за стіл.

— Нічого такого, — відповіла я, відводячи погляд.

Він, звичайно, не повірив.

— Ти зустріла Аліну? — запитав він, і його голос звучав спокійно, але в ньому була якась напруга.

— Так, вона була у фойє, — я постаралася сказати це беземоційно, але це далося мені важко.

Максим підійшов ближче й поставив руки на стіл, нахилившись до мене.

— Слухай, я знаю, що між вами є якісь незручності, але ти повинна зрозуміти: у мене з Аліною нічого немає. Це минуле, яке мене більше не цікавить.

— Я не ревную, якщо ти це маєш на увазі, — відповіла я, намагаючись бути переконливою.

— Ти точно? Бо виглядаєш так, ніби хочеш когось убити, — усміхнувся він.

— Дуже смішно, — я не змогла стримати легку посмішку.

Максим узяв мою руку в свою й стиха сказав:

— У мене є тільки ти. І це єдине, що важливо.

---

Того вечора ми знову залишилися разом в офісі. Робота над проєктом затягнулася, але я помітила, як Максим постійно намагається відволіктися на мене. Він раз у раз жартував, нахилявся, щоб перевірити мої креслення, хоча раніше залишав це на мене.

— Ти сьогодні не надто продуктивний, — пожартувала я, коли він у черговий раз наблизився.

— Це тому, що в мене перед очима сидить занадто гарна дівчина, яка відволікає мою увагу, — відповів він.

Я відчула, як мої щоки палають, але намагалася це приховати.

— Можливо, тобі варто більше зосередитися, щоб закінчити роботу, — сказала я, злегка відсторонюючись.

— Можливо, ти маєш рацію, — усміхнувся він, але в його погляді було щось тепле, що змушувало мене забувати про все інше.

---

Коли ми нарешті завершили роботу, було вже за північ. Я зібрала свої речі й уже збиралася йти, як Максим раптом запропонував:

— Хочеш кави? У мене вдома є гарна кавоварка, яка готує ідеальний капучино.

Його пропозиція застала мене зненацька.

— Це запрошення? — обережно перепитала я.

— Так, але тільки для кави, — сказав він із легким усміхом.

Я не знала, чого чекати від цього вечора, але погодилася.

---

У Максимовій квартирі було дивно затишно. Я очікувала побачити щось холодне й стерильне, як і його офіс, але тут були теплі кольори, зручні меблі й навіть кілька книжкових полиць із класикою.

— Сідай, почувайся, як удома, — сказав він, проходячи на кухню.

Я роздивлялася кімнату, поки Максим готував каву. На столі біля вікна лежали кілька роздруківок із кресленнями. Це були наші спільні проєкти.

— Не очікувала побачити тут роботу, — сказала я, коли він приніс дві чашки.

— Це нагадує мені про тебе, — зізнався він, сідаючи поруч.

Я подивилася на нього й відчула, як щось тепле розливається в грудях. Можливо, це була просто кава, а можливо — щось набагато більше.

Ця ніч стала початком нового етапу, коли між нами більше не було жодних бар’єрів.