Розділ 18. Розмови, які все змінюють

Наступного дня Максим був не схожий на себе. Його звична впевненість залишалася, але в погляді читалася дивна зосередженість, якої я раніше не помічала. Ми працювали над черговим проєктом, і наші погляди час від часу перетиналися, ніби кожен із нас намагався щось сказати, але мовчав.

Я не могла зосередитися. Події минулого вечора вирували у свідомості, і я не знала, як правильно на це реагувати. Мені здавалося, що я перебуваю між двома світами: одним, у якому все зрозуміло й стабільно, і другим, який вимагав від мене зробити крок у невідомість.

Під час обідньої перерви я вирішила трохи прогулятися, щоб очистити голову. Вийшовши на вулицю, я глибоко вдихнула свіже повітря й спробувала зібрати думки. Проте довго залишатися на самоті мені не вдалося.

— Лія, почекай! — почувся знайомий голос за спиною.

Обернувшись, я побачила Максима, який йшов мені назустріч. Він був одягнений у свій улюблений сірий костюм, але зняв краватку, ніби намагався бути менш офіційним.

— Ти знову ховаєшся від мене? — запитав він, коли підійшов ближче.

— Я не ховаюся, просто вирішила подихати свіжим повітрям, — відповіла я, намагаючись триматися спокійно.

— А я подумав, що ти хочеш уникнути розмови, — сказав він, дивлячись прямо мені в очі.

Я відчула, як моє серце завмирає. Щось у його голосі змушувало нервувати, але водночас приваблювало.

— Максиме, я не знаю, що тобі сказати, — чесно відповіла я. — Ти вчора сказав багато важливих речей, і мені потрібно час, щоб усе обміркувати.

— Я розумію, — сказав він після короткої паузи. — Але я не можу більше мовчати.

Він подивився на мене так, ніби намагався проникнути в мої думки.

— Ти для мене не просто ще одна людина, Лія. Ти — частина мого життя, яка змушує мене бути кращим. Я не очікую, що ти одразу кинешся мені в обійми, але я хочу знати, чи є в нас шанс.

Його слова прозвучали настільки щиро, що я відчула, як щось усередині мене тремтить.

— Я… — почала я, але раптом замовкла. Я не знала, як правильно висловити те, що відчуваю.

— Ти можеш бути відвертою зі мною, — сказав він, ніби відчуваючи мої сумніви. — Я витримаю будь-яку правду, але не хочу невизначеності.

Я глибоко вдихнула й подивилася йому прямо в очі.

— Ти важливий для мене, Максиме, але… я боюся. Боюся, що це все може зруйнувати те, що є між нами зараз.

— Ти думаєш, між нами зараз усе просто? — запитав він, і в його голосі прозвучала легка усмішка. — Ми й так постійно балансуємо між сварками й взаємним потягом. Можливо, настав час припинити тікати від цього?

Його слова вразили мене. Він мав рацію. Усі ці місяці наші стосунки були заплутаними й непередбачуваними, але водночас я не уявляла свого життя без нього.

— Я спробую, — тихо сказала я.

Максим зробив крок уперед і взяв мене за руку. Його дотик був теплим і заспокійливим.

— Цього достатньо, — сказав він. — Ми впораємося. Разом.

---

Повернувшись до офісу, я вже не відчувала такого напруження. Здавалося, ніби після цієї розмови стало легше дихати. Максим поводився звично, але тепер у його погляді була якась особлива теплота.

Увечері я вирішила прогулятися парком, щоб остаточно зібратися з думками. Я взяла з собою скетчбук і олівець, сподіваючись, що малювання допоможе розкласти все по поличках.

Сидячи на лавці під світлом ліхтаря, я почала малювати. Лінії поступово перетворилися на силует чоловіка в костюмі, який стоїть на порозі офісу. Це був Максим.

Я подивилася на малюнок і раптом усвідомила: можливо, я вже давно зробила свій вибір.

Тепер залишалося лише перестати боятися.

---

Раптом задзвонив телефон. Я зітхнула, очікуючи почути голос мами, але це був Максим.

— Ти де? — запитав він.

— У парку. Малюю.

— Мені потрібно побачити тебе. Я приїду за тобою.

— Зачекай, я ж…

— Лія, будь ласка, — перервав він мене. Його голос звучав м’яко, але в ньому вчувалася якась невідкладність.

Через двадцять хвилин я побачила його машину. Максим вийшов, одягнений у темно-синю куртку, яка не зовсім пасувала до його зазвичай ділового стилю.

— Чому така терміновість? — запитала я, коли він підійшов ближче.

— Просто хотів бути поруч, — сказав він, сівши поруч на лавку. — Я зрозумів, що не можу чекати.

Ми сиділи мовчки, дивлячись на зоряне небо. Максим узяв мене за руку, і я відчула, як моє серце заспокоюється.

— Я не знаю, що буде далі, — тихо сказала я, ледь не пошепки.

— Але ми це дізнаємося разом, — відповів він.

І ця ніч стала точкою відліку нового етапу в нашому житті.