Розділ 17. Проблиски правди

Наступного ранку я прийшла до офісу раніше, ніж зазвичай. Хотілося зануритися у роботу, уникнути думок про вчорашнє і ті дивні слова Максима. Однак це не допомогло. Кожен звук у приміщенні змушував мене здригатися, очікуючи його появи.

О десятій годині двері відчинилися, і Максим зайшов, як завжди, впевнений і спокійний. Він коротко кивнув мені, не сказавши ні слова. Це було… дивно. Зазвичай він обов’язково кидав якусь фразу, яка виводила мене з рівноваги, але сьогодні він мовчав.

Я спостерігала за ним краєм ока, намагаючись не видати свого хвилювання. Максим виглядав зосередженим і навіть трохи відстороненим, що було не схоже на його звичну поведінку.

---

День тягнувся неймовірно довго. Обід я провела в компанії документів, а після цього несподівано отримала повідомлення від Максима:

«Зайди до мене після роботи. Є важлива розмова».

Мої руки здригнулися, коли я прочитала ці слова. Щось важливе? Це стосувалося роботи чи чогось іншого? У голові почали кружляти думки, але жодна не приносила спокою.

---

Коли офіс спорожнів, я нерішуче підійшла до дверей його кабінету й тихо постукала.

— Заходь, — почувся його голос.

Він сидів за своїм великим столом, але одразу підвівся, як тільки побачив мене. Його обличчя було серйозним, майже напруженим.

— Сідай, — коротко сказав він, показуючи на крісло навпроти.

Я сіла, намагаючись триматися спокійно, хоч серце стукотіло так голосно, що здавалося, він має це чути.

— Я не хочу затягувати, — почав Максим, і його голос звучав низько й м’яко. — Ти, мабуть, помітила, що між нами є щось.

Я здригнулася. Він щойно озвучив те, про що я боялася навіть думати.

— Максиме… я… — почала я, але він підняв руку, зупинивши мене.

— Дай мені закінчити. Я знаю, що в нас із тобою дивні стосунки. Ми сперечаємося, дратуємо одне одного, але я не можу більше це ігнорувати. Я хочу, щоб ти знала, що ти для мене важлива.

Моє серце стислося від його слів. Я подивилася на нього, але нічого не змогла сказати.

— Можливо, ти ще не готова це почути, — продовжив він. — Але я не можу залишити все так, як є. Особливо перед своїм від’їздом.

Його слова викликали змішані почуття. Я не знала, що відповісти, і лише мовчки дивилася на нього.

— Ти можеш подумати, що це якась дурниця, — додав він, помітивши моє замішання. — Але мені важливо було це сказати.

Я нарешті зібралася з думками.

— Максиме… ти… це серйозно?

— Серйозніше, ніж будь-що інше, — відповів він, не відводячи від мене погляду.

Його погляд пронизував мене, змушуючи відчути себе водночас розгубленою та захищеною.

— Але ж… Ми стільки разів сперечалися. Навіть зараз усе виглядає так… складно.

Він зітхнув і схрестив руки на грудях.

— А ти думаєш, справжні стосунки — це завжди легко? Лія, ти для мене не просто працівниця чи навіть друг. Ти — виклик, якого я потребую.

Ці слова розбили всі мої заперечення. Я мовчала, намагаючись обдумати все, що почула.

---

Я вийшла з його кабінету, відчуваючи себе наче в тумані. Слова Максима не залишали мене. Він сказав, що я для нього важлива. Що це означало? Чи могла я довіряти йому?

Уже вдома я відкрила свій альбом і почала малювати. Лінії перетворювалися на його обличчя, і я раптом зрозуміла: Максим не просто присутній у моєму житті. Він займає в ньому місце, яке ніхто інший не зміг би зайняти.

Раптом телефон задзвонив. Я схопила слухавку, думаючи, що це він, але це була мама.

— Як ти, Ліє? — запитала вона теплим голосом.

— Нормально, мамо. Просто трохи втомлена.

— Усе гаразд на роботі?

— Так, усе добре.

Я не зважилася розповісти їй про Максима. Мені ще потрібно було зрозуміти свої почуття.

Після розмови я ще довго сиділа біля вікна, дивлячись на вогні нічного міста. У голові була лише одна думка: «Чи зможу я ризикнути й дозволити собі відчути щось справжнє?»

На стіл випав малюнок. Це був портрет Максима, завершений у кольорах, які відображали мій хаос і почуття. На цьому малюнку він виглядав спокійним і… щасливим.

Тепер питання було тільки в одному: чи могла я прийняти його пропозицію?