Розділ 16. Складнощі близькості

Тиждень розпочався звично: робота, звіти, нескінченні телефонні дзвінки. Здавалося, що ті легкі моменти, які ми ділили з Максимом, залишилися лише приємними спогадами. Але щось усе ж змінилося. Кожного разу, коли я зустрічала його погляд, у повітрі витала дивна напруга — змішана з передчуттям.

---

На обіді я несподівано почула, як Ліза, моя колега, обговорювала Максима з іншою дівчиною з нашого відділу.

— Кажуть, він збирається поїхати у відрядження на цілий місяць, — промовила Ліза, зробивши вигляд, що зайнята своїм телефоном.

— Справді? Куди? — зацікавлено перепитала інша дівчина.

— Нібито до Європи. Бізнесова угода, але подробиць не знаю.

Це було несподіванкою для мене. Я нічого не чула про відрядження. Максим мені про це не казав.

---

Увечері я затрималася в офісі, закінчуючи роботу над важливим проектом. Раптом двері мого кабінету відчинилися, і на порозі з’явився Максим. Його вигляд був втомленим, але він усе одно виглядав впевнено.

— Ще тут? — запитав він, заклавши руки в кишені.

— Проект потребує завершення, — відповіла я, не відриваючись від монітора.

Він підійшов ближче й сів на край мого столу.

— Тобі не потрібно себе виснажувати.

— Це ти кажеш? Людина, яка, здається, не знає, що таке відпочинок?

Він усміхнувся, але його погляд був уважним.

— Чув, ти щось дізналася про моє відрядження.

Я підняла голову і здивовано подивилася на нього.

— Тобто це правда?

— Так. Через тиждень я їду до Мілана на переговори.

Я кивнула, намагаючись приховати невдоволення.

— Це… чудово. Сподіваюся, угода пройде успішно.

— Лія, не варто робити вигляд, що тебе це не турбує.

Його слова застали мене зненацька.

— А ти хочеш, щоб турбувало? — випалила я, не в змозі контролювати свої емоції.

Він замовк, а потім м'яко сказав:

— Можливо, так.

Я нічого не відповіла. У кімнаті повисло напружене мовчання, а потім Максим встав.

— Ми ще поговоримо, — сказав він, і його голос був серйозним.

---

Наступні кілька днів я намагалася триматися подалі від Максима. Робота стала для мене своєрідною втечею, але відчуття, що ми залишили щось незакінченим, не полишало мене.

Одного вечора, коли я знову затрималася в офісі, Ліза несподівано з’явилася біля мого столу.

— Ти знала, що Максим сьогодні запросив усіх у ресторан? — запитала вона з помітною заздрістю в голосі.

— Ні, — коротко відповіла я.

— Ну, він сказав, що це прощальна вечеря перед його від’їздом. Ти теж ідеш?

Я вагалася, але врешті вирішила піти.

---

У ресторані атмосфера була розслабленою, але я відчувала себе наче не у своїй тарілці. Максим був у центрі уваги, жартував, сміявся, але кожного разу, коли наші погляди зустрічалися, його очі ставали серйозними.

Коли всі вже почали розходитися, він підійшов до мене.

— Можна тебе провести?

Я не змогла відмовитися.

Ми вийшли на вулицю, і Максим раптом сказав:

— Я не хочу залишати це все в такому стані.

— Яке «це все»?

— Нас, Лія.

Його слова прозвучали так тихо, що я ледве їх почула, але вони залишили мене приголомшеною.

---

Тієї ночі я довго не могла заснути. Слова Максима лунали в моїй голові, змушуючи сумніватися у всьому, що я відчувала раніше.

Я взяла до рук альбом і почала малювати, щоб заспокоїтися. Лінії перетворювалися у щось невідоме, поки я не побачила на папері його обличчя. Серце стиснулося.

«Що це все значить?» — питала я себе.

Чи могла я допустити, що між нами щось є?

---