Розділ 12. Гра проти реальності

Наступного ранку, повернувшись до звичної рутини, я намагалася зосередитися на роботі, але думки постійно поверталися до вчорашнього вечора. Слова Максима, його погляд і той момент на терасі… Усе це тривожило мене більше, ніж я хотіла собі зізнатися.

В офісі, як завжди, було гамірно. Працівники метушилися, хтось постійно запитував про термінові звіти, а телефони не замовкали. Я втягнулася в робочий ритм, намагаючись відволіктися.

Проте моя спроба втекти від думок про Максима провалилася, коли його постать з'явилася біля дверей мого кабінету.

— Лія, нам потрібно поговорити, — його голос був спокійним, але владним.

Я підняла голову, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

— Щось трапилося? — запитала я, намагаючись приховати хвилювання.

— Можливо. Але про це краще поговорити за обідом. У тебе є час?

Звісно, я могла б сказати, що занадто зайнята, але його серйозний вираз обличчя змусив мене погодитися.

— Гаразд, — коротко відповіла я, встаючи.

---

Обід проходив у тихому ресторані неподалік від офісу. Затишна атмосфера та приглушене світло створювали відчуття інтимності, яке мене трохи напружувало.

Максим сидів навпроти, розглядаючи меню, але здавалося, що думками він був десь далеко.

— Отже, про що ти хотів поговорити? — я вирішила перейти до суті.

Він підняв на мене погляд і трохи посміхнувся.

— Лія, ти чудово впоралася вчора. Я це дуже ціную.

— Якщо це все, що ти хотів сказати, то ми могли б залишитися в офісі, — я намагалася триматися холоднокровно, хоча всередині вирувала буря.

— Не лише це, — відповів він, нахиляючись ближче. — Я хотів запитати тебе: що ти думаєш про нашу "угоду"?

— Про нашу угоду? — я повторила його слова, намагаючись зрозуміти, куди він веде.

— Так. Ми багато чого не обговорили, коли погоджувалися на це. А зараз... усе трохи змінюється.

Його слова збентежили мене. Я не була готова до такої розмови.

— Що саме змінюється? — запитала я обережно.

— Наприклад, моє ставлення до тебе, — сказав він несподівано відверто.

Моє серце пропустило удар.

— Що ти маєш на увазі?

— Лія, я починаю відчувати, що це більше, ніж просто формальна угода, — його голос став тихішим, але кожне слово звучало вагомо.

Моя голова пішла обертом. Це було занадто… незрозуміло, занадто багато для мене в цей момент.

— Максим, може, ми не будемо зараз про це? — я відвела погляд, намагаючись зібратися.

Він не відповів, лише кивнув. Його погляд залишався спокійним, але в ньому було щось, що змусило мене відчути, як земля вислизає з-під ніг.

---

Повернувшись до офісу, я зрозуміла, що робота більше не йде. Максима в моєму кабінеті не було, і це дозволило хоч трохи перевести подих. Але за кілька годин стало зрозуміло: уникати цієї теми я довго не зможу.

Увечері, залишившись одна вдома, я вирішила поговорити з Анною. Її завжди прямолінійні поради ставали моїм рятувальним колом у найскладніші моменти.

— Лія, ти що, справді не розумієш? — сказала вона після того, як я розповіла їй усе.

— Розумію, але... це угода. Ми домовилися, що не будемо вплутуватися в почуття.

— Домовлятися було легко, поки він не почав дивитися на тебе так, як дивиться зараз, — сказала вона, усміхаючись.

Я мовчала. Анна завжди вміла підмічати такі речі.

— Лія, а ти сама до нього нічого не відчуваєш?

Це запитання заставило мене завмерти. Мої почуття були таким хаосом, що я навіть не знала, з чого почати.

---

Перед сном я намагалася відволіктися, малюючи. Я провела олівцем по паперу, створюючи новий образ. Це був чоловік, високий, з проникливим поглядом і загадковою усмішкою. Я зрозуміла, що малюю Максима.

— Що ти робиш із моїм життям? — прошепотіла я в тиші кімнати.

Малюнок був майже завершений, коли я почула телефонний дзвінок. Це був Максим.

— Лія, я забув тобі сказати, — його голос звучав спокійно.

— Що саме?

— Завтра в нас ще одна зустріч. І ти теж повинна бути.

— Знову?

— Так. І цього разу будь готова, що нас будуть розглядати як справжню пару, — його голос раптово став м'якішим. — Я впевнений, що ти впораєшся.

— Чудово, — відповіла я, намагаючись приховати сарказм.

Але після того, як він поклав слухавку, я довго сиділа, розглядаючи малюнок. В його очах на папері я побачила щось, чого раніше уникала в реальному житті.

Може, це дійсно більше, ніж просто гра?

---