Розділ 10. Перемир'я

Тиждень минув, наче в тумані. Робочі дні перетворилися на нескінченну низку звітів, дзвінків і термінових справ. Навіть вечорами я не могла відпустити думки про роботу, повертаючись додому лише для того, щоб продовжити працювати за ноутбуком. Здавалося, що цей темп був нескінченним, і я лише механічно слідувала за ним.

Сьогоднішній вечір нічим не відрізнявся від інших. Годинник показував восьму, коли я все ще намагалася розібратися з документами, що навалилися на мене, як лавина. Усі розійшлися додому, і лише лампа на моєму столі освітлювала кімнату, занурену в тишу.

Раптом двері мого кабінету відчинилися, і в них з'явився Максим. Його вигляд — у темному костюмі, з недбалим виглядом і впевненістю в кожному русі — мене здивував.

— Ти так і не навчилася відпочивати? — спитав він, обіпершись на дверну раму.

— Що ти тут робиш? — холодно спитала я, відчуваючи, як у мені закипає роздратування.

— Рятую тебе, Лія, — відповів він, заходячи до кімнати і зачинивши за собою двері.

— Від чого?

— Від самої себе, — його голос звучав спокійно, але твердо.

— Я працюю, якщо ти не помітив.

— Помітив, — кивнув він. — Але це вже занадто. Ти схожа на людину, яка ось-ось знепритомніє.

Його слова зачепили мене, але я вирішила не показувати цього.

— Що тобі потрібно, Максиме?

— Щоб ти зібрала свої речі і поїхала додому. Зараз.

Я скептично подивилася на нього.

— І хто ти такий, щоб диктувати мені умови?

— Твій чоловік, якщо ти забула, — зухвало відповів він. — Хоч і фіктивний, але все ж таки чоловік.

Ці слова змусили мене замовкнути. Зрештою, він мав рацію, і я розуміла, що сперечатися сенсу немає.

---

Машина м’яко котилася дорогою, і тиша, яка панувала між нами, була якоюсь дивною. Зазвичай я не любила мовчання, але цього разу воно здавалося мені майже комфортним.

— Ти завжди такий впертий? — запитала я, дивлячись на його профіль.

— Коли справа стосується важливих людей, так, — відповів він, не відриваючи погляду від дороги.

— Я важлива людина? — не втрималася я від сарказму.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки, — відповів він так серйозно, що я замовкла.

Від цих слів у мене защеміло в грудях. Щось у його голосі змусило мене задуматися.

— Чому ти це робиш? — знову спитала я через деякий час.

— Що саме?

— Турбуєшся про мене.

— Тому що бачу, як ти себе виснажуєш. Занадто знайомий стан, щоб ігнорувати, — сказав він, і в його голосі прозвучала нотка власного досвіду.

Мої думки почали плутатися. Що ж це було? Чому він раптом став таким уважним?

---

Коли ми під’їхали до мого будинку, Максим вийшов із машини разом зі мною, доніс мою сумку до дверей і зупинився, дивлячись на мене.

— Дякую, — сказала я, опустивши очі.

— Не дякуй. Просто відпочинь. І, будь ласка, завтра не починай знову працювати о шостій ранку.

— Побачимо, — відповіла я, намагаючись виглядати впевненою, але він лише усміхнувся.

— Лія... — його голос став м’якшим. — Не варто виснажувати себе тільки тому, що ти намагаєшся довести щось комусь. Ти вже варта набагато більше, ніж думаєш.

Я дивилася на нього, приголомшена його словами.

— Ти не такий, яким здаєшся, — тихо сказала я.

— Можливо, ти просто не помічала, ким я був увесь цей час, — відповів він і розвернувся, йдучи до машини.

---

Повернувшись додому, я одразу потягнулася до своїх фарб. Щось у мені кипіло, ніби намагалося вирватися назовні. Я почала малювати, і мій пензель виводив нічний міський пейзаж, у якому були дві нечіткі фігури. Вони стояли під світлом ліхтарів, і між ними панувала якась невидима, але тепла напруга.

Коли картина була завершена, я відступила назад і вдивлялася в неї кілька хвилин. Уперше за довгий час я відчула, як зникає напруження, і замість нього приходить нове, незнайоме відчуття.

— Може, він і справді заслуговує на другий шанс, — прошепотіла я, перш ніж вимкнути світло й піти спати.

---