Розділ 9. Неочікувана допомога

Ранок почався як зазвичай: кава, папери, телефонні дзвінки. Усе пливло за звичним графіком, поки не здавалося, що весь офіс змовився обвалити на мене всі свої проблеми. Я швидко зрозуміла, що цього дня не матиму ані хвилини спокою.

Здавалося, що кожен працівник раптом вирішив, що лише я можу вирішити всі їхні термінові справи. До обіду я вже втратила будь-який настрій і готова була просто втекти.

Саме тоді у двері мого кабінету хтось постукав.

— Зайдіть, — видихнула я, навіть не дивлячись.

Двері відчинилися, і я почула знайомий голос:

— Ти вже готова здатися?

Я підняла голову і побачила Максима, який стояв на порозі із двома стаканчиками кави в руках. Його впевнений вигляд і трохи нахабна посмішка змусили мене невдоволено зітхнути.

— Що ти тут робиш? — спитала я, спираючись на спинку крісла.

— Прийшов рятувати тебе, — сказав він, ставлячи каву на мій стіл.

— І як саме ти це збираєшся зробити?

— Для початку змусити тебе зробити перерву, — відповів він, дивлячись на мене так, ніби я дитина, яка не хоче слухатися. — Лія, ти виглядаєш так, ніби не спала цілий тиждень.

Я зітхнула і хотіла було заперечити, але він нахилився до мене ближче, і його серйозний погляд змусив мене передумати.

— Гаразд, — сказала я, здавшись. — Але це буде коротко.

---

Максим привів мене до невеликої переговорної кімнати, де на столику вже чекали коробочка з круасанами і ще одна кава.

— Ти готувався? — підозріло запитала я.

— Просто знаю, як працюєш, — відповів він, сідаючи навпроти. — Ти вичавлюєш із себе всі сили, поки не впадеш.

— Дякую за турботу, — саркастично відповіла я, хоча всередині мене щось потепліло від його слів.

— А тепер слухай. Я знаю, як тобі полегшити життя, — сказав він, розгортаючи коробочку. — Ти повинна навчитися делегувати.

— Це ти легко кажеш, — пробурмотіла я, відкушуючи круасан.

— Бо я знаю, як це робиться. Хочеш, розкажу?

І він справді почав розповідати. Спершу я слухала його лише наполовину, але з кожним словом усе більше розуміла, що він дійсно знається на цих речах. Його поради були простими, але логічними, і я мимоволі ловила себе на думці, що він мені допомагає.

— Ти справді вмієш це робити, — сказала я після паузи.

— Звісно, — усміхнувся він. — Як думаєш, чому я досі тримаю бізнес на плаву?

Я усміхнулася у відповідь. Невеличка перерва дійсно пішла мені на користь.

---

Пізніше, повертаючись до свого кабінету, я побачила кількох співробітників, які стояли в коридорі та явно щось обговорювали. Коли я проходила повз, я почула своє ім’я.

— Думаєш, вона справді з ним? — запитала одна жінка.

— Та це ж очевидно, що це якийсь договірний шлюб. Вона ж тільки виглядає мило, більше в ній нічого немає, — відповіла інша.

Моє серце стиснулося. Я вдала, що не почула, але слова боляче відгукнулися десь усередині.

— Ти ще довго тут стоятимеш? — раптом пролунав голос Максима за моєю спиною.

Я здригнулася і обернулася. Він стояв зовсім близько, і його погляд був спрямований на тих, хто обговорював мене.

— Усе нормально, — тихо сказала я, намагаючись пройти повз.

Але Максим зупинив мене.

— Лія, слухай, — він говорив тихо, але його голос звучав впевнено. — Те, що вони говорять, — це їхня проблема, не твоя. Ти краща, ніж вони думають.

Його слова зачепили мене. Я ніколи не очікувала такої підтримки від нього.

---

Того вечора, повернувшись додому, я вирішила помалювати. Цього разу картина вийшла зовсім несподіваною — я намалювала двох людей, які стояли на мосту. Їхні фігури були мовчазними, але між ними відчувалася якась напружена близькість.

«Що зі мною відбувається?» — подумала я, вдивляючись у завершену картину.

Максим почав змінювати моє ставлення до всього, і я не була впевнена, що з цим робити.

---