Розділ 8. Дружня підтримка і несподівані відкриття

Наступного дня я намагалася тримати себе в руках. Усі події попереднього дня залишили на мені свій відбиток, і я відчувала себе емоційно виснаженою. Але довго сидіти вдома не вийшло — моя найкраща подруга, Аня, наполягла на зустрічі.

Ми сиділи в затишному кафе неподалік від мого будинку. У повітрі пахло свіжоспеченими круасанами та гарячою кавою. Аня уважно слухала мене, поки я розповідала про фотографії, скандал і свою напругу через Максима.

— Лія, ти розумієш, що він просто так не зміниться? — сказала вона, відпиваючи каву.

— Я й не хочу, щоб він змінювався, — відповіла я автоматично.

— Справді? — Аня підняла брову. — Ти ж сама тільки що сказала, що він дратує тебе своїм байдужим ставленням.

Я зітхнула, знизуючи плечима.

— Я просто не розумію його. Він здається таким сильним і впевненим, але іноді я бачу, що це лише маска.

Аня задумливо поглянула на мене.

— Ти ж не починаєш закохуватися в нього, правда?

Мої щоки запалали, і я відвела погляд.

— Це складно пояснити. Я не впевнена, що це почуття.

— Лія, тільки не забувай, чому ви одружилися, — попередила вона. — Це просто угода. Не дозволяй емоціям узяти гору.

Я мовчки кивнула, але її слова залишили дивний осад. Чи справді я почала бачити в Максимі щось більше, ніж ділового партнера?

---

Увечері я вирішила трохи попрацювати. Сіла за стіл, розклала папери, увімкнула музику улюбленого піаніста — Йірачека. Спокійна мелодія допомагала зосередитися.

Але спокій тривав недовго. У двері квартири несподівано постукали.

— Хто це може бути? — пробурмотіла я й рушила до дверей.

Коли я їх відкрила, побачила Максима. Він стояв із розслабленим виразом обличчя та паперовим пакетом у руці.

— Що ти тут робиш? — здивовано запитала я.

— Ми ж домовлялися дотримуватися зовнішнього вигляду подружжя, — відповів він, заходячи всередину. — А в нас ще не було жодної «сімейної» вечері.

Я тільки й змогла, що здивовано кліпнути очима.

— Ти жартуєш?

— Анітрохи, — сказав він, дістаючи їжу. — Я подумав, що варто іноді грати свою роль.

— Гаразд, — я перехрестила руки на грудях. — Що ти привіз?

— Щось італійське, — відповів він із легким усміхом. — Ти любиш пасту, так?

Я завмерла. Він запам’ятав. Колись я випадково згадала, що обожнюю італійську кухню, але й гадки не мала, що він зверне на це увагу.

Ми сіли за стіл, і вечеря пройшла на диво спокійно. Максим був менш саркастичним, ніж зазвичай, і навіть намагався підтримувати невимушену розмову.

— Ти завжди така серйозна? — раптом запитав він.

— А ти завжди такий легковажний? — парирувала я.

Він усміхнувся, нахилившись до мене.

— Лія, у нас одна проблема: ти живеш у світі правил, а я — у світі можливостей.

— Ти думаєш, що правила нічого не значать? — запитала я.

— Думаю, що іноді вони лише обмежують, — відповів він. — Але ти, здається, не тільки дотримуєшся правил, а й вибудувала навколо себе стіну.

— А ти завжди лізеш туди, куди тебе не просять? — я підняла брову.

— Завжди, — відповів він із теплою посмішкою. — Особливо якщо це цікаво.

Я не знала, як відповісти на це. Його погляд був прямий, але зовсім не нахабний, і я раптом зрозуміла, що він дійсно хоче зрозуміти мене.

---

Після його відходу я довго сиділа, вдивляючись у ніч за вікном. Максим почав відкриватися мені зовсім із іншого боку, і це збивало мене з пантелику.

Чи був це лише фальшивий момент близькості? Чи, можливо, він також намагався зрозуміти, чого хоче від цього шлюбу?

Я дістала блокнот і знову почала малювати. На цей раз лінії виходили легко, впевнено. На папері з’явилося зображення чоловіка, який сидить за столом, усміхаючись ледь помітно. Його очі випромінювали щось тепле, приховане за звичною маскою.

«Можливо, у ньому більше глибини, ніж я готова визнати», — подумала я й поклала олівець.

---