Розділ 7. Перші тріщини в масці

Наступні кілька днів минули у звичній рутині: офіс, папери, короткі зустрічі з Максимом. Ми говорили виключно про справи, і я вже почала думати, що цей сценарій повторюватиметься до нескінченності. Але ранок п’ятниці приніс із собою щось інше.

Я щойно увійшла до офісу, коли відчула дивну атмосферу. Колеги жваво обговорювали щось, показуючи один одному телефони, і навіть ті, хто зазвичай тримався відсторонено, виглядали схвильованими.

— Що сталося? — запитала я Олену, секретарку Максима.

— У мережу потрапили фотографії, — пошепки сказала вона. — Наш бос… у нічному клубі.

Моє серце завмерло.

— Що за фотографії?

Олена простягнула мені телефон. На екрані були кадри: Максим у центрі компанії молодих дівчат, його рука на плечі однієї з них. Келих із бурштиновою рідиною у його руці яскраво виблискував у світлі софітів.

— Це вже встигли обговорити в кількох бізнес-групах, — додала Олена. — Кажуть, що це може вплинути на репутацію компанії.

Я повернула їй телефон і рішуче попрямувала до кабінету Максима. Двері були відчинені, і я побачила його за столом. Він виглядав спокійним, навіть трохи розслабленим, як ніби нічого особливого не сталося.

— Ти бачив це? — запитала я, кинувши на стіл телефон із відкритими фото.

Він підняв погляд, глянув на знімки й ледь помітно посміхнувся.

— Звичайно.

— І що? — у мене стислося горло. — Це може стати величезною проблемою!

— Лія, — почав він, але я перебила:

— Ти взагалі розумієш, як це виглядає? Твоя компанія, твої клієнти, твоя «ідеальна репутація»…

Він підвівся й обійшов стіл, зупинившись зовсім близько до мене.

— Це лише кілька фотографій. Завтра про це забудуть.

— А якщо ні?

Він подивився мені прямо в очі, його голос став тихішим, але ще твердішим:

— Ти хвилюєшся через компанію чи через те, як це виглядає для нас?

Його питання застало мене зненацька. Я відкрила рот, щоб щось сказати, але не знайшла слів. Він повернувся до свого столу, сідаючи, немов ставив крапку в розмові.

— Я поговорю з відділом піару. Вони впораються, — сказав він, не дивлячись на мене.

— Ти живеш так, ніби тобі байдуже до всього, — випалила я, не в силах стримати емоції. — Але ти не можеш вічно ховатися за своїм цинізмом!

Він різко підняв голову, але я вже розвернулася й вийшла.

---

Я намагалася повернутися до роботи, але думки про Максима не давали мені спокою. У перерві я витягнула свій ескізний блокнот і почала малювати. Лінії вимальовувалися одна за одною, поки на сторінці не з’явився його образ. Але це був не Максим із клубу чи з офісу. Це був інший чоловік — із теплішими рисами й відкритим поглядом.

— Що ти малюєш? — раптом почула я.

Я різко підняла голову й побачила його у дверях. Він стояв із руки в кишенях, і на його обличчі з’явилася легка усмішка.

— Нічого особливого, — швидко відповіла я, закриваючи блокнот.

— Правда? — він зайшов у кабінет і зупинився поруч. — Можна подивитися?

— Ні.

Його брови піднялися, але він не наполягав.

— Тоді скажи, про що ти думала, коли малювала?

— Про тебе, — відповіла я майже автоматично, а потім замовкла, усвідомивши, що сказала.

Його очі на мить розширилися, але він швидко взяв себе в руки.

— Цікаво. І що ж ти побачила?

— Те, що ти ховаєш, — відповіла я.

Він дивився на мене ще кілька секунд, а потім посміхнувся.

— Можливо, ти побачила більше, ніж я сам.

---

Того вечора я довго дивилася на завершений малюнок. Образ Максима на папері виглядав вразливішим, ніж у житті. У ньому було щось, чого я не могла побачити раніше, — частинка правди, яку він так старанно приховував за своїм сарказмом і холодністю.

І тоді я зрозуміла, що хочу дізнатися більше. Але чи готова я до того, що дізнаюся?

---