Розділ 6. Перше потрясіння

Наступного ранку в офісі панувала тиша, яка більше нагадувала штормове затишшя. Максим з’явився у дверях свого кабінету точно о дев’ятій. Його погляд ковзнув по мені, але він навіть не зупинився, лише кивнув. Його холодність завжди діяла мені на нерви, але сьогодні вона відчувалася ще гостріше.

Я змусила себе зосередитися на звітах. Кожен рядок здавався нестерпно нудним, а цифри плуталися перед очима. Щоб відволіктися, я підвелася й вирішила вийти на терасу. Це було моє улюблене місце в офісі — простір, де можна було ненадовго втекти від усіх.

Я вдихала прохолодне зимове повітря, коли почула знайомий голос позаду:

— Я бачу, робота приносить тобі море задоволення.

Максим стояв у дверях, тримаючи в руках телефон. Його обличчя, як завжди, було непроникним, але я вловила легку іронію в голосі.

— Іноді хочеться просто втекти, — відповіла я.

Він підняв брову.

— Тобі легко це вдається.

Його слова вдарили мене більше, ніж я хотіла визнати.

— А ти ніколи не намагаєшся втекти, Максиме? Чи твоя броня вже стала частиною тебе?

Він на мить замовк, немов роздумуючи, як відповісти. Потім різко змінив тему:

— Сьогодні ввечері в нас вечеря з клієнтами. Я хочу, щоб ти пішла зі мною.

Я здивувалася.

— Я? На вечерю?

— Так. Нам потрібно створити враження гармонії, — його голос звучав рівно, але я помітила напруження в його очах.

— Гармонії? Це звучить… іронічно, — я посміхнулася, але він не відповів.

---

Вечір настав швидше, ніж я очікувала. Максим наказав водієві забрати мене додому, щоб я встигла підготуватися. Сукню я вибрала класичну — чорну, з відкритими плечима. Легкий макіяж і зав’язане волосся завершували образ.

Коли я спустилася вниз, Максим чекав біля дверей. Його строгий сірий костюм підкреслював ширину плечей і впевненість, яку він випромінював.

— Виглядаєш добре, — кинув він коротко, навіть не поглянувши мені в очі.

Я промовчала, хоча в його словах була щось схоже на комплімент.

---

Ресторан був розкішним, із м’яким світлом, яке відображалося у дзеркальних стінах. Клієнти — двоє чоловіків середнього віку та одна жінка у дорогій сукні — зустріли нас із усмішками.

Максим швидко перейшов до справи, його голос звучав чітко, кожне слово було добре вивірене. Я сиділа поруч, іноді киваючи чи підтримуючи розмову легкими фразами. Мені здавалося, що я граю роль у виставі, яку навіть не розуміла до кінця.

— Ваша дружина чудова, — сказала клієнтка, подивившись на мене з неприхованою цікавістю. — У вас така гармонійна пара.

— Вона завжди знає, як підтримати мене, — спокійно відповів Максим.

Його слова прозвучали так переконливо, що я сама майже повірила в це. Але щось у цьому обміні словами змусило мене напружитися.

Пізніше, коли клієнти відійшли, я тихо запитала:

— Ти завжди такий переконливий?

Він глянув на мене.

— Це частина роботи.

— А вдома? Це теж робота?

Його обличчя затверділо.

— Ми домовилися, Лія. Не плутай реальність із тим, чого не існує.

---

Коли ми повернулися додому, напруга була майже відчутною. Максим зайшов до свого кабінету, навіть не попрощавшись. Я стояла в коридорі, дивлячись на зачинені двері, і відчувала, як у мені закипає злість.

Цей чоловік був для мене загадкою, яку я хотіла розгадати. Але що більше я намагалася, то більше він віддалявся.

Тієї ночі я заснула з думкою, що ми, можливо, ніколи не зможемо знайти спільну мову. Але водночас я знала, що не зможу просто здатися.

---