Розділ 5.Таємниці минулого

Після вечора в ресторані у мене залишилося багато запитань, які ніхто не міг відповісти. Максим повернувся до свого звичного графіка: без зайвих розмов, без випадкових дотиків чи поглядів, що могли б натякати на щось більше.

Наступного ранку я не чекала дзвінка чи повідомлення. Просто встала, взяла в руки пензлі й почала малювати. Полотно, яке стояло на підрамнику, здавалося білим простором для втілення всього того, що я не могла висловити словами.

Я проводила пензлем лінії за лініями, додаючи кольори, які відображали мої емоції: сірий для байдужості, синій для самотності, і лише декілька вкраплень червоного, який символізував невизначену злість і розчарування. Картина ставала усе складнішою, а емоції – важчими.

— Що ти малюєш? — несподівано запитав Максим.

Я здригнулася, почувши його голос. Він стояв у дверях мого кабінету, спершись на одвірок. Його обличчя було суворим, але в очах читався неприхований інтерес.

— Те, що відчуваю, — відповіла я, не повертаючись до нього.

— Відчуття цікаві, — він підійшов ближче, його погляд ковзнув по полотну. — Трохи похмуро.

Я кинула на нього швидкий погляд.

— А тобі хіба веселіше?

Він злегка посміхнувся.

— Ти права. Але мої емоції я не виставляю напоказ.

— Може, варто спробувати? — Я кинула пензель на стіл і повернулася до нього. — Чи ти надто звик носити маску?

Максим на мить замовк, ніби обдумуючи мої слова. Його звичне самовладання дало невеликий збій, але вже за секунду він відновив контроль.

— Не кожен має розкіш дозволити собі слабкість, Лія.

— А ти боїшся слабкості? — я підійшла ближче, дивлячись йому прямо в очі.

Його погляд став гострим, майже настороженим.

— Досить. Це не та розмова, яку варто продовжувати.

— Як завжди, — я скривилася. — Ти ховаєшся за стінами.

Він різко повернувся й вийшов, залишивши мене в напруженій тиші.

---

Пізніше того дня я натрапила на стару скриньку з сімейними фотографіями, яку привезла із собою. Це був мій спосіб відволіктися від постійного холоду, який виходив від Максима.

Одна з фотографій привернула мою увагу. На ній була я маленька, років шість, із величезною усмішкою. Поруч стояв мій батько, тримаючи мене за руку. Він був щасливий. Усе тоді здавалося таким справжнім, світлим. Тепер це здавалося лише віддаленим спогадом, до якого я не могла повернутися.

Раптом у голову прийшла несподівана ідея. Я взяла телефон і знайшла номер батька Максима.

— Так? — голос на іншому кінці був стриманим, але теплим.

— Це Лія. У вас є хвилинка?

— Ти дзвониш, і я маю слухати? Це не дуже звично, — сказав він, але я відчула, що його зацікавила моя ініціатива.

— Просто хотіла поговорити.

— Що сталося? Максим тобі щось сказав?

— Ні, — я зробила паузу. — Просто в мене виникло відчуття, що я більше знаю про свої фарби, ніж про людину, за яку вийшла заміж.

На іншому кінці було чутно глибокий зітхання.

— У Максима є свій світ, Лія. Ти маєш бути готова, що він не завжди відкритий.

— Але ж ви його знаєте краще. Чому він такий?

Відповідь прийшла не відразу.

— Мабуть, тому, що вже навчився бути сильним. Іноді навіть занадто.

---

Увечері Максим прийшов додому, як завжди, стриманий. Але цього разу я вирішила не уникати розмови.

— Максиме, чому ти завжди такий… віддалений? — запитала я, поки він розстібав манжети сорочки.

Він зупинився й подивився на мене.

— Що ти хочеш знати?

— Що тебе зробило таким.

Його обличчя стало ще суворішим.

— Можливо, життя.

— І що в ньому такого?

— Забагато. Забагато втрат, занадто багато відповідальності, — він стиснув кулаки. — Ти хочеш розкрити мої таємниці, але чи готова ти їх почути?

Ми дивилися одне на одного, і в цю мить я відчула, що за його холодністю ховається щось більше. Щось, що може змінити все.

---