Розділ 4.1

Дуже моторошне відчуття сковувало її. Майже таке саме, як  у тому провулку, поряд з покинутим  будівництвом.

Кров вже засохла, але поріз на гомілці почав якось дуже неприємно пульсувати. 

Треба б все ж таки промити рану. Ще інфекції  їй не вистачає!

Підлога під ногами хитнулася. 

– Так квартира підходить?  

Красунчик стояв навпроти, нахиливши голову до плеча  і щиро посміхався, показуючи бездоганні зуби.

– Підходить... Тільки от… – Таїс проковтнула в'язку слину.

– Що?

– Ціна...

– Я не можу обговорювати орендну плату. Ольга Іванівна скоро прийде. Почекаєш?  Я приготую каву. Здається, у холодильнику є якісь тістечка.

Таїс обережно помацала пальцями місце навколо порізу.

– У тебе кров? Звідки? – байдуже запитав красунчик, граючи ключами.

– Ні, дурниця... Усе гаразд...

– То будеш каву?

– Я не цілком впевнена… Краще почекаю її на сходах.

Чесно кажучи, поведінка  – дурніша нікуди! 

Хлопець не зробив  нічого такого, що могло б налякати або образити. 

Але Таїс не полишало відчуття, ніби в цьому є щось химерне, навіть зловісне.  

Може, виною тому його очі? Пронизливо-зелені, з чорним обідком навколо райдужки і дуже вузькою, мерехтливою зіницею. 

Ані ласкавий голос, ані доброзичлива усмішка не могли пом'якшити погляду цих очей – гострого наче ніж  і якогось не зовсім людського.

–  На сходах? А чим тут погано?

Якесь дуже підозріле питання…

Таїс миттєво повернула засувку замка і відчинила двері, притримуючи їх.

Що за безглуздя! Зовсім недавно сходовий проліт був яскраво освітлений, а тепер звідти лилося бліде,  тремтяче, наче з фільму жахів, світло.   

Невже, встигли викрутити лампочки? Повна маячня!

–  Не раджу... – вкрадливо прошепотів їй у вухо красунчик.

–  Це ще чому?

– Загубишся, шукай тебе потім!

–  Загублюся? –  безглуздо перепитала Таїс.

Він ненормальний, цей красень.  Потрібно тікати звідси, поки є можливість.

Чи краще закричати, заколотити у двері навпроти?

Хлопець поклав на її плечі важку долоню,  трохи  зім'яв тканину куртки.

Таїс миттєво долоню скинула, вискочила назовні й обімліла. 

Ніякого сходового майданчика за дверима і в помині не було. 

А був ліс – величезні дерева, вкриті товстими пластами моху. Важкі кострубаті  гілки  лежали  просто на землі. 

Ще був запах прілого листя –  сирий і задушливий. 

А місяць –  не золотисто-білий, а блідо-зелений висів над краєм лісу і виглядав вдвічі більшим за звичайний.   

Увесь цей мертвотний простір наповнювали звуки – часом далекі й тужливі, а часом пронизливі, що  звучали  десь зовсім поруч. 

Свист вітру, скрип дерев і, розкотистий під небом, завмираючий  на віддалі, моторошний крик...

– То   все одно хочешь  втекти? – запитав з-за спини  клятий красунчик і легенько поплескав Таїс  по маківці.

Вона здригнулася, але навіть не спробувала відсторонитися від його дотику,  охоплена жахом і панікою.

– Що тут відбувається? Звідки взявся ліс за дверима квартири? – пролепетала  перелякано.

Ліс – суворий і похмурий, залитий хитким, синюшним світлом, аж ніяк не був схожий на ліс із прекрасної казки, яку Таїс  собі   колись вигадала.