Світло – яскраве та колюче – безжалісно щипнуло очі. Невже я на операційному столі? Вперше і востаннє бачила такий прожектор в університетські роки, коли ескулапи добросовісно позбавляли мене запаленого апендициту. Здається, повторне хірургічне втручання неможливе. Чи можливе?
Кволо повернула голову і полегшено видихнула. Знайома шафа-купе. Кілька разів доводилось приїздити у квартиру шефа, аби забрати його свіжі комплекти одягу: ділові костюми та сорочки. Напевне, у них навіть спить…
Стоп! Я сказала шефа?
-Квасолькіна! Ще довго збираєшся пролежувати мені ліжко? – роздався поруч до болю знайомий, до холодних крапельок на спині зухвалий голос Віктора Сергійовича, керівника холдингу, в якому я три роки добросовісно трудилась як конячка: без обіду і нормованого графіка.
Який там біль у скронях?! Яка там Сахара в роті?! Яке в біса оперування?! Мить – я вскочила на ноги – й одразу шугонула назад під ковдру. Розуміння ситуації прийшло швидше, ніж прокинулось тіло.
Я у квартирі шефа, гола і стовідсотково ще під дією вчорашнього абсенту. Дідько, а такий смачненький був коктейль. Спершу два, а потім знову два, і так тричі по два. Я ж не вживаю алкоголь, точніше він протипоказаний таким делікатним панянкам. Згадка про випускний вечір рум’янцем налила щоки. Чому про випускний? Тому що вчорашнього зовсім не пам’ятала! А в стані сп’яніння я зовсім неадекватна. Бідний Вік! Та насмішкувата фізіономія чоловіка навпроти охолодила ліпше відра крижаної води. Жалість стерлась з душі.
Зуби вишкірив, яблуко акуратно четвертував на скибочки, і все те робив повільно, з насолодою, ніби з мене, бідолахи, шкуру знімав.
Ненавиділа його. А відтепер в рази більше. Що творив вночі з моїм безпам’ятним тілом у своєму холостяцькому барлогу? До крові заїла нижню губу. На мені – крихітні мереживні трусики. І все…
Звісно, дізнаватись даремно, однак надія вмирає останньою – довго і шумно. Набравши повні груди повітря, вирішила поставити питання руба.
-Я з вами що, переспала? – ляпнула дурницю. Мимоволі в моєму голосі прозвучали нотки огиди, на що Віктор Сергійович завмер на скромній персоні помічниці холодною віхолою темно-синіх, розумних і глибоких очей. Акуратні брови злетіли догори, а плечі розправились, наче він готувався вийти на ринг до суперника.
-По-твоєму, не достойний, щоб жінка лягла зі мною у ліжко? – прохрипів. – Та ці стіни ледь не розвалились від твоїх стогонів та благань.
-Не може бути.
Останню фразу відповіла моя совість. Сумніватись нічого: керівник ще той змій-спокусник і навіть в широчезних спортивних штанах на стегнах та простенькій майці виглядає нічим не гірше героя жіночих романів.
- Повторимо? – він рушив до постелі, змушуючи забитись в куточок, а тоді нахилився низько-низько і майже пошепки додав: –Розслабся! Вероніко, ти не в мо…
Принизливо для самолюбства будь-якої дівчини. Хоч не договорив, та несказані слова ранили до глибини серця. На секунду погляди схрестились: його – насмішкуватий, мій – безнадійний. Відсахнувся.
-Одягайся. Речі на вішаку. А я зроблю чаю, – кинув з порогу власник широкої спини та тренованої фігури.
Шеф мій дуже зайнята людина, але завжди знаходить час для улюблених вподобань: вродливих моделей та виснажливих тренувань у спортзалі. Високий, кремезний, як дуб (по-народному), харизматичний блондин, який манить не тільки тугим гаманцем, а й глянцевою вродою. Та я пам’ятаю той час, коли, прийшовши у фірму «Буделіт» в ролі нового генерального директора, він видавався набагато пухкішим, ніж зараз. Поговорювали, що чоловік закохався і заради ненаглядної, котра рахувалась в рядах спортсменів, змінив спосіб життя. В ліпшу сторону, слід зазначити. Але то було давно, наразі Огородник вільний, тобто вільний бабій у вільному пошуку. Що не скажеш про його заступника і найкращого друга.
В серці знову боляче закололо. Назар… Моя найбільша помилка.
-Дурепа, – провела пальцями по змокрілих від сліз щоках. Очі побігли в напрямку дзеркала, що при певних обставинах доволі цікаво відбивало події в спальні. Ніко! Де твій здоровий глузд?!
А в зображенні справжня краса – чиста та невинна. Туш поповзла темними колами, тіні розмазались, спотворивши скуйовджене створіння з каштановим волоссям та темними очима у страховисько з Діснеївського мультика. Тоненькі губки-смужки попідпухали, потріскались і деяких місцях кровили ( занадто завзято приходила до тями). Шкіра бліда, виснажена, наче я не спала та не їла кілька діб.
Десь на кухні дзенькнув посуд. За ним прозвучав голос шефа.
-Я підвезу тебе додому, переодягнешся і разом відправимось в офіс.
Звичайно, так і зробимо! Нічого, що додому мені в такому вигляді – зась, татусь вмить посадить під замок. Він у мене строгий, колишній податківець, який звик все контролювати, в тому числі єдину доньку.
Доведеться брехати, що ночували в Дашульки. Сподіваюсь, повірить.
Похапцем натягнула свій улюблений темно-сірий костюм зі щільної тканини в тонесеньку світлу смужку, застебнула ґудзики поверх тонкої блузи на голе тіло. Свого бюстгальтера я не знайшла, а питати в шефа не наважилася. На щастя, в кишені піджака намацала навіть не розряджений телефон. Отже, небо посміхається блаженним, бо саме такою я і являюсь. Вчора набралась до втрати пам’яті й впевнено розплескала Віктору Сергійовичу, яким гадом виявився його заступник, що такого мерзотника слід добряче провчити й рано чи пізно я це зроблю, бо маю гарненький компромат на його гордовиту величність. Квасолькіна! А! Сказані зопалу нісенітниці коштуватимуть тобі роботи! А в тебе ж, дуреписько, квартира в кредиті. Ха! Ото сміятиметься любий татко, коли приповзеш випрошувати грошенят для погашення боргу. Показала незалежність? Тепер, будь добра, підтримуй самостійність – наберись сміливості, піди на кухню і щиросердечно зізнайся, що в душі нічого пред’явити Назару, окрім розбитих мрій, сподівань та репутації.
#2998 в Любовні романи
#1422 в Сучасний любовний роман
#495 в Сучасна проза
Відредаговано: 09.01.2021