Глава 5

Я сиділа в купе поїзда, втупившись у вікно. Краєвид поволі змінювався, і станції, перехожі, шум міста залишилися позаду. Ми їхали в невідомість, але вперше за довгий час я відчувала себе не загубленою, а навпаки — на правильному шляху.

Поїзд був старомодним, проте затишним, і в ньому відчувалася якась магічна атмосфера, яка підсилювала моє хвилювання. Інші учні у вагонах сміялися, голосно обговорювали щось із захопленням. Я намагалася не звертати на них уваги. Відчувала себе дещо відокремлено, ніби була стороннім спостерігачем у цьому світі, хоча формально належала до нього. Напевно, це наслідки того, що я в душі доросла жінка, яка застрягла в тілі дитини.

Провівши кілька хвилин на самоті, я стала помічати легкий шум у коридорі. Хтось підходив до мого купе. Двері розсунутися, і в них з’явився хлопчик із рудим волоссям і величезними веснянками на обличчі. Він виглядав дещо розгубленим.

"Привіт, можна сісти?" — спитав він, оглядаючи порожні сидіння в купе.

Я кивнула, відсунувшись до вікна, щоб дати йому більше місця. Я звикла до самотності, але відчувала, що в цьому світі вона не триватиме довго.

"Я Рон," — сказав він, сідаючи навпроти мене. "Рон Візлі."

"Гаррієт," — коротко відповіла я, вдивляючись у його обличчя. Він виглядав доброзичливим, і в його очах було щось таке знайоме й тепле, як світло свічки в холодну ніч. Напевно, в минулому житті я була б рада познайомитися з ним, але тепер усе здавалося трохи дивним. Це був новий світ, а я ще не знала, як до нього звикнути.

Ми сиділи мовчки кілька хвилин, доки Рон нарешті не порушив тишу:

"Ти вже знаєш когось із учнів?" — запитав він, дивлячись на мене трохи збентежено.

"Ні," — відповіла я. "Я нікого тут не знаю."

"Мені теж трохи страшно," — зізнався Рон, знизу поглядаючи на свої старі потерті черевики. "У мене старші брати, вони всі були у Гоґвортсі, але для мене це вперше. Сподіваюся, я не зганьблю себе."

Я посміхнулася, але не відчула тієї радості, яку мали б викликати його слова. Можливо, через те, що я вже пройшла цей шлях у своєму минулому житті, і страх перед новим здався мені знайомим, але не таким важливим. Але водночас, щось у Ронові було щирим, людяним, і це нагадувало мені, що я теж мала колись такі переживання — починати нове, не знаючи, що чекає попереду.

Раптом двері купе знову відчинилися, і в них стояла дівчинка з великим кучерявим волоссям і рішучим поглядом. Вона виглядала дуже серйозною для свого віку, і її обличчя світилися цікавістю й впевненістю в собі.

"Ви бачили жабу?" — запитала вона без жодних передмов. "Один хлопчик у коридорі загубив свою жабу."

Рон виглядав трохи спантеличено. "Ні, не бачили."

"Добре," — сказала дівчинка, але не поспішала йти. Вона окинула мене і Рона поглядом, і я відчула, що вона розмірковує, чи залишитися.

"Ти хто?" — спитала вона мене, не соромлячись.

"Гаррієт Поттер," — відповіла я, вже трохи звично.

Її очі розширилися від несподіванки. Вона виглядала, ніби щойно зустріла якусь знаменитість, і це було доволі дивно.

"Гаррієт Поттер? Справді?" — вона сіла навпроти мене без жодного запрошення, і я зрозуміла, що тепер мовчання точно не буде. "Я читала про тебе. Ти в усіх підручниках з історії магії! Ти не знаєш, як це дивно — зустріти когось настільки відомого."

Я відчула, як у мені піднімається хвиля тривоги. Мене ніколи не цікавила слава, а тепер, коли я дізналася, що була частиною магічної історії, це стало ще більш заплутаним. Як можна поєднати спогади про життя дорослої людини з дитячою історією, в якій ти героїня?

"А ти хто?" — вирішила я відволікти її.

"Я Герміона Ґрейнджер," — сказала вона швидко. "Читала багато книжок перед тим, як приїхати сюди. Думаю, це допоможе, адже я зовсім не з чарівної родини. Ти ж із чарівної родини, так?"

"Не зовсім," — відповіла я. "Але, здається, це не має великого значення."

Герміона кивнула, не знаючи, що сказати. Можливо, навіть вона зрозуміла, що в цьому світі знання й магічне походження не завжди визначають майбутнє.

Поїзд продовжував свій шлях, і ми троє мовчали, кожен заглиблений у свої думки. Я дивилася у вікно, вдихаючи нову реальність, і відчувала, як моє серце потроху заспокоюється. Попереду було щось величезне, щось, чого я ще не знала, але була готова зустріти. Я більше не боялася, бо, здається, нарешті знайшла те, заради чого варто боротися.

Поїзд поволі під'їжджав до місця призначення, і всередині мене росло відчуття невідомості. Я дивилася у вікно, але думки не давали мені спокою. Гоґвортс — це був символ нового життя, і я розуміла, що з моменту, коли я переступлю поріг цього замку, все зміниться. Але як саме — цього я ще не знала.

Рон і Герміона час від часу щось обговорювали, але я не брала участі в розмові. Мені було цікаво спостерігати за ними, цими дітьми, які ще не розуміли, наскільки магія змінить їхнє життя. Рон виглядав трохи розгубленим і скромним, але добродушним. Герміона ж, навпаки, була надзвичайно допитливою і наполегливою, намагаючись показати, що знає все про магічний світ. У глибині душі я бачила себе в обох — риси, які я колись мала, коли була молодшою. Але тепер я була іншою — всередині мене була тягар досвіду й відчуття відповідальності.

Коли поїзд нарешті зупинився, я відчула, як щось у грудях піднялося — збудження, змішане з тривогою. Ми з іншими учнями вийшли з вагона, і холодне повітря вдарило в обличчя. Було вже темно, але вогні ліхтарів, що висіли вздовж дороги, освітлювали шлях, який вів до великих чорних воріт.

"Новачки сюди!" — крикнув дужий голос. Я обернулася й побачила величезну постать чоловіка, якого всі називали Геґрідом. Він виглядав вражаюче, але зовсім не лякав — у його очах було щось тепле й доброзичливе.

"Усі новачки за мною!" — продовжив він, і група дітей почала шикуватися, слухняно прямуючи за ним. Я пішла разом із ними, відчуваючи, як кожен крок наближає мене до невідомого.