Глава 4

Я повернулася до будинку, тримаючи лист у кишені, мовби це був ключ до моєї свободи. І справді, так воно і було. Це було моє квиток у нове життя. Але одразу я зрозуміла, що покинути цей дім буде не так просто, як здалося спочатку.

Тітка Петунія стояла на кухні, різко рубаючи овочі, а її очі раз у раз ковзали до дверей. Вона була на взводі, ніби відчувала, що щось ось-ось станеться. Як тільки я переступила поріг, вона підняла голову, і на її обличчі промайнула тривога.

"Що це було?" — холодно запитала вона, хоча в її голосі вчувалося більше страху, ніж злості.

Я зупинилася, ще не готова відповісти. Відчула, як лист в кишені обпалює мене, неначе нагадуючи про те, що це тепер моя таємниця. Тітка нічого не повинна знати.

"Нічого особливого," — спокійно відповіла я, намагаючись виглядати якомога невинніше. "Просто птах. Летів поруч."

Її очі знову ковзнули до дверей, але вона нічого більше не сказала. Мабуть, не знала, як реагувати на сову, що прилетіла до їхнього будинку. Зрештою, вона була людиною, яка багато чого боялася, особливо того, що виходило за межі її буденного світу.

Я тихо пройшла до своєї комірчини і зачинила за собою двері. Серце в грудях калатало, а розум кружляв, обдумуючи план втечі. Мені потрібно було вирватися звідси якомога швидше. Тепер я знала, що цей лист — не просто запрошення до школи. Це був перший крок до повернення моєї сили, до повернення мене самої.

Я розкрила лист ще раз, цього разу уважно перечитуючи кожне слово. Вони тремтіли перед моїми очима, наче кожна літера була сповнена магії, що пульсувала на папері.

"Ми раді повідомити вам, що ви прийняті до Гоґвортської школи чарів і чаклунства."

Ці слова знову й знову звучали в моїй голові. Гоґвортс… Місце, яке я знала лише з книг і фільмів, раптом стало реальністю. Яке значення мала магія в моєму житті тепер, коли я була в тілі дитини, але з душею дорослої жінки?

У листі йшлося про те, що мені потрібно дістатися Лондона, на вокзал Кінґс-Крос, звідки я зможу сісти на поїзд на платформі 9¾. Я ледве стримувала посмішку — звісно, це був чарівний номер платформи. Я знову відчула, як повертається моє справжнє «я», впевненість у собі, яка останні десять років здавалася недосяжною.

Але найголовніше питання залишалося: як я поясню Дурслям своє зникнення? Як втекти, не викликавши у них підозри?

Ввечері, коли всі вже спали, я потайки почала збирати свої речі. В мене не було багато — стара сукня, кілька зошитів і кілька книжок, які я знайшла в кімнаті Дадлі. Все інше залишалося тут, бо не мало значення. Завтра вранці я повинна була знайти спосіб непомітно вибратися з дому й дістатися вокзалу. В кишені у мене залишалося лише кілька монет, які я знайшла під ліжком Дадлі. Я була готова ризикнути — краще жити в невідомості, ніж продовжувати тонути в цьому кошмарі.

На світанку, коли будинок ще спав, я обережно відчинила двері комірчини й ступила у коридор. Тиша огортала все навколо, і лише мій пульс бився в ритмі з кроками.

Я вже дійшла до дверей, коли відчула важкий погляд позаду. Обернувшись, я побачила тітку Петунію. Вона стояла в кінці коридору, мов тінь, і її обличчя було кам'яним, але очі — повні страху.

"Ти їдеш, так?" — її голос був тихим, майже прошепотілим.

Я завмерла. Вона знала.

"Так," — відповіла я так само тихо.

Вона зробила крок до мене, і на мить мені здалося, що в її очах промайнула слабка тінь жалю. Чи, може, це була провина? Її губи стиснулися, але вона не намагалася мене зупинити.

"Ти така, як вона," — тільки сказала вона. "Моя сестра. Лілі."

Я не знала, як відповісти. Її голос прозвучав так, наче вона ось-ось зламається, але я знала, що цей момент швидко мине. Вона все ще була тією ж самою холодною, жорстокою жінкою, яка перетворила моє життя на в’язницю. Та зараз, у цю секунду, вона ніби вперше показала мені свою слабкість.

"Їдь," — сказала вона майже пошепки. "Ти більше тут не потрібна."

Я не чекала другого запрошення. Тихо відчинила вхідні двері й вийшла назовні. Холодне ранкове повітря огорнуло мене, і я вперше за багато років відчула свободу. Вперше відчула, що знову була собою.

Попереду був Лондон, Гоґвортс і нове життя. А позаду — тільки спогади, які я залишала разом із цим будинком.

Я зупинилася на хвилину на порозі, вдихнула на повні груди й нарешті зробила перший крок у своє нове майбутнє.

Я зробила перший крок за поріг і відчула, як щось всередині мене наче відпустило. Світ здавався іншим — більш свіжим, більш реальним. Невже це був той момент, на який я чекала всі ці довгі роки? Однак, разом із полегшенням прийшов інший відтінок емоцій: страх. Що далі? Я ніколи не була безстрашною — навіть у попередньому житті мене лякала невідомість. Але цього разу страх не був моїм ворогом, він підштовхував мене вперед.

Тихо за мною зачинилися двері будинку, і я рушила вулицею, тримаючи руки в кишенях, де лежав лист із Гоґвортсу. Лист нагадував мені, що десь у світі існує місце, яке чекало на мене, місце, де я могла б нарешті відчути себе в безпеці й знайти відповіді на всі ті питання, які з'являлися в моїй голові.

Я пройшла кілька кварталів і дісталася автобусної зупинки. Було ще рано, і вулиці спали, окрім кількох перехожих, що поспішали у своїх справах. Я присіла на лавку, чекаючи на автобус, і обдумувала кожен свій наступний крок. У Лондоні я мала знайти вокзал Кінґс-Крос і платформу 9¾. Мені потрібно було не просто сісти на поїзд — я мала потрапити в інший світ.

Автобус приїхав невдовзі, і я сіла в нього, спостерігаючи, як за вікном повільно прокидається місто. У той момент я відчула себе невидимою, маленькою, але разом із тим сильною. Це відчуття було дивним: я вже не була тією дівчинкою, яку всі ігнорували. Ні, я була кимось іншим. Я була людиною, яка тримала в руках свою долю.

Коли автобус зупинився біля вокзалу Кінґс-Крос, я вийшла й на мить завмерла, вдивляючись у натовп навколо. Люди, кваплячись, носили валізи, бігли до платформ, розмовляли по телефону — їхні турботи здавалися такими звичайними, такими далекими від мого світу. Я відчула, як знову стискається серце: а що, як це все — помилка? Що, як Гоґвортс не існує? Що, як я просто збожеволіла, вигадуючи собі магічний світ, щоб утекти від жахливої реальності?