Глава 3

Наступні дні минали повільно і тягуче, як мед, що стікає по краю ложки. Дурслі, як завжди, ставилися до мене, ніби я була частиною меблів — зручна лише тоді, коли треба виконати якусь роботу. Їм не спадало на думку, що в моїй голові щось крутиться, що в моїй душі відбуваються справжні битви.

Але одного ранку все змінилося.

Це був звичайний день, і я прокинулася від того ж таки стукоту в двері комірчини. Тітка Петунія, звісно ж, вимагала, щоб я приготувала сніданок, як і завжди. Але в цей момент я відчула щось дивне — легке відчуття піднесення, ніби всередині мене визрівала якась сила.

Я звелася на ноги й одягнула ту саму стару сукню. Та коли я вдягала окуляри, мої руки здригнулися — не від страху, а від якогось невідомого передчуття. Щось сьогодні мало змінитися.

На кухні все було як завжди: Дадлі, влаштувавшись за столом, об'їдався солодощами, а тітка Петунія щебетала про щось незначне, поки дядько Вернон розгортав свою газету. Я взялася за приготування їжі, втупившись у сковорідку. Але думки мої були зовсім не про сніданок.

Я раптом зрозуміла, що вже більше не можу чекати. Не можу більше коритися цим людям, удаючи безсилу дитину. Всередині мене жила інша особистість, інша жінка, і я більше не могла придушувати її.

"Гаррієт," прошепотіла я собі, "ти можеш це зробити. Ти пам’ятаєш, ким ти була."

Коли я ставила тарілку з яйцями і беконом на стіл, дядько Вернон гучно відкашлявся і звично кинув мені своє невдоволене "Ти що, глуха?"

Я не відповіла. Натомість поглянула йому просто в очі — вперше за всі ці роки. У його погляді промайнула тінь здивування, але він швидко відвернувся. Він не знав, що я більше не була тією дівчинкою, яку можна було легко залякати.

Тітка Петунія помітила цю сцену і, як завжди, вирішила, що я зробила щось не так. "Що ти там стоїш, як вкопана? Йди і прибери в вітальні!"

"Ні," — просто сказала я. Мій голос був тихий, але в ньому відчувалася впевненість, якої я ніколи раніше не дозволяла собі в їхній присутності.

"Що ти сказала?" — запитала тітка, її очі розширилися від обурення.

"Я сказала 'ні'," повторила я, уже голосніше. Відчуття свободи захлиснуло мене. Я знала, що це був перший крок.

Дядько Вернон повільно опустив газету, його обличчя почервоніло. "Ти що, бунтуєш?" Він здавалося готовий вибухнути. "Ти думаєш, що можеш просто не слухати нас?"

Я мовчала. Не тому, що не знала, що сказати, а тому, що в цей момент я відчула, як щось всередині мене рухається. Це була магія. Справжня магія, яка нарешті вирвалася з тієї маленької клітки, в якій я тримала її всі ці роки. Сила, яку я відчувала раніше лише в снах.

Посуд на полиці затремтів, і я побачила, як тітка Петунія з жахом озирнулася. Вона, мабуть, відчула це теж.

"Це не може бути," прошепотіла вона. "Не знову…"

Дядько Вернон підскочив з місця і почав кричати, але його голос тонув у тому, що відбувалося навколо мене. Посуд почав падати з полиць, а стіни немов би захиталися. Я не контролювала це, але й не боялася. Я вперше за всі ці роки відчула себе сильною.

"Що ти робиш?" верещав Вернон, але я більше його не чула. Моє тіло огорнула якась хвиля тепла. Ця магія, яку я раніше вважала фантазією, тепер була справжньою, і я знала, що це тільки початок.

Тітка Петунія схопила Дадлі за руку і відтягнула його подалі від мене, але він уже плакав. Кімната тріщала від напруги, і раптом я зрозуміла, що ось-ось щось станеться.

Я не знала, куди мене це приведе, але було зрозуміло одне: я більше не була безпорадною маленькою дівчинкою. Я була Гаррієт Поттер, і я повернула свою силу.

Наступного ранку, прокинувшись, я відчула, що щось змінилося. Це був не просто сон, це було початком чогось нового. Можливо, мого шляху до справжньої свободи. Я підійшла до вікна, вдивляючись у світ, який тепер здавався іншим, але водночас знайомим.

Моє майбутнє тепер було не визначене, але я знала одне: я більше не була заручницею свого тіла чи цього будинку.

Пройшло кілька днів після того ранку, коли я відчула справжню силу. Дурслі більше не говорили зі мною, ніби я була непомітною. Особливо тітка Петунія — її бліде обличчя завжди спотворювалося від напруги, коли вона бачила мене поруч. Вона тепер боялася. Я відчувала це в кожному її погляді, кожному жесті, коли вона стрімголов вискакувала з кімнати, ледь побачивши мене. Дядько Вернон намагався удавати, що все йде своїм звичним чином, але й він став обережнішим — більше не наважувався кричати так, як раніше.

Я була невидимою, але вже зовсім іншою невидимою. Не зламаною, а сповненою сили, яку вони ніколи не зможуть зрозуміти чи контролювати.

Тим часом, всередині мене, ця сила тільки зростала. Я відчувала її майже фізично: якби я захотіла, то могла б змусити кухонні ножі піднятися в повітря або перекинути стіл одним рухом руки. Але я не поспішала. Я ще не знала, як саме все це контролювати. Інтуїтивно я розуміла, що кожен такий спалах сили наближає мене до чогось важливого, хоча я не могла ще сказати до чого.

Одного вечора, коли я вже збиралася лягти спати, до моєї комірчини завітали гості. Вернон, його обличчя як завжди червоне від гніву, грубо рипнув дверима, ніби вирішив, що саме сьогодні — його вечір.

"Слухай сюди, дівчисько," промовив він, нахиляючись до мене так близько, що я відчула запах його тютюнового дихання. "Ми не збираємося терпіти це довше. Ти… ти звідси не підеш! Розумієш?"

Я мовчала. Дивилася йому просто в очі. І тоді сталося те, чого я не очікувала навіть від себе.

Я не відчула страху. Навпаки, мене охопило почуття абсолютного спокою, впевненості. Щось у мені клацнуло, як ключ у замку, і я сказала:

"Ти більше не можеш мене зупинити, Верноне."

Його обличчя почервоніло ще сильніше, і він з силою захлопнув двері комірчини переді мною. "Спи в своїй норі!" — крикнув він, але його голос звучав вже не так грізно, як раніше.

Наступні кілька днів я намагалася жити своїм звичним життям, але я знала, що щось уже змінилося. Якось, прибираючи в саду, я раптом почула дивний звук — щось схоже на тріск повітря, мовби хтось наближався з неймовірною швидкістю. Я обернулася і побачила дивне створіння, яке раніше бачила лише в книжках і на сторінках фантазій — маленьку сову. Вона летіла прямо до мене, несучи щось у своєму дзьобі.