Дівчина з минулого

Того вечора я всупереч звичці ліг спати дуже рано. Мабуть, далася взнаки сильна втома: в університеті мав здати декілька семестрових проектів. Коротко кажучи, о 10 вечора я був уже в ліжку. То був холодний зимовий день, а ввечері мороз, здавалося, проник навіть до моєї маленької й не надто затишної кімнати. У ті часи я жив у гуртожитку з друзями, які вчилися зі мною, але закрили сесію раніше та вже роз’їхалися по домівках. Передноворічні вечірки вже відгули, а зараз старенька й пошарпана будівля дихала тишею та спокоєм. Час від часу можна було, звісно, почути відгомін музики з віддалених кімнат, де ще залишились поодинокі мешканці. З кухні чувся гулкий плескіт крапель, що розбивалися об водну гладь у брудній тарілці, яку недбало залишили в раковині відмокати. Вуха, пристосовані до шуму, котрий невідступно супроводжує життя в гуртожитку, почувалися якось ніяково, ніби хтось опустив їх на дно глибокого озера чи просто запхав ватою.

Сусіди залишили на своїх ліжках розкиданий одяг, книжки та конспекти. Речі тонули у зім’ятих ковдрах, з-під яких безчельно виглядала сіра від часу постільна білизна. Цей хаос, притаманний чи не кожній студентській кімнаті, тьмяно освітлювала лампа біля мого ліжка, тому силуети деяких предметів, що знаходилися на межі або поза зоною освітлення, набули дивних кшталтів. Я лежав у ліжку, накритий ковдрою до самих очей – у кімнаті була страшенна холоднеча. Вочевидь у гуртожитку вже прикрутили опалення. Так, роздивляючись лахи залишені моїми «співкамерниками», я починав провалюватися у сон. Я зібрав до купи всю силу волі, щоб витягти руку з-під ковдри й згасити світло, але не встиг. Двері, що їх (точно пам’ятаю) завчасно зачинив на ключ, з тихим скрипом відкрилися, й до кімнати ввійшла вона. Моєму здивуванню не було меж: то була моя колишня однокласниця, з якою я не спілкувався вже кілька років. Тож звідки вона знає, що я тут живу, і яким чином відкрила замкнені на ключ двері?

Щоб пояснити в чому річ, я повинен розповісти вам про неї. З цією дівчиною ми вчилися разом з першого класу. «Привіт, я Сара», – саме це вона сказала мені, коли ми вперше зустрілися у шкільному коридорі. На лінійці, присвяченій початку навчального року, мене тоді не було через хворобу, тому на навчання я вперше потрапив через тиждень після початку занять. Сара... Чесно кажучи, я майже не пам’ятаю, як вона виглядала у той день. Якщо силоміць спробувати згадати, в уяві спливає якась розмита пляма в кшталті школярки. Не пам’ятаю й того, як ми далі спілкувалися того дня, й що саме я відповів їй на це привітання. Єдина згадка про цю дівчинку з часів молодшої школи – власне та пляма в кшталті школярки й слова «Привіт, я Сара».

Наступний спогад про неї сягає дев’ятого класу – того року вчителька посадила нас за одну парту, й з цього почалася наше справжнє знайомство. Я вчився краще за неї, тому деколи давав списати домашнє завдання або допомагав розв’язувати завдання на контрольній чи самостійній. А інколи ми тихо про щось розмовляли, коли вчителька виходила з класу, відволікалася, а деколи й під час уроку. Якщо спитаєте мене зараз, що ми обговорювали – я навряд чи згадаю, бо то напевно не були якісь серйозні, глибокі або навіть дуже смішні чи кумедні речі. Сару я чомусь ніколи не сприймав як дівчину, хоча вона була доволі симпатична, а хтось міг навіть назвати її вродливою. Найкраще я пам’ятаю її голос – на перший погляд, звичайний – не надто голосний і не надто тихий, в міру дзвінкий та чистий. Але в якийсь момент я зауважив у ньому ледь чутну хрипкуватість. Ця особливість її голосу була цілком природна, притаманна йому з самого початку, просто скоріш за все я помітив її пізніше. Після цього кожного разу, коли чув, як Сара говорить, завжди мимоволі зосереджував увагу на її голосі, аби знову почути цю його майже невагому хрипкуватість.

Ми сиділи за однією партою трохи більше, ніж пів року. Час від часу я чув перешіптування дівчат-однокласниць, котрі вболівали за те, щоб ми почали зустрічатися: чомусь вони вважали, що ми пасуємо один одному. Деколи мене жартома підштовхували запросити її на побачення друзі, навіть не соромлячись того, що Сара в цей час була десь поряд і напевно чула нашу розмову. Проте ми з нею ніколи це не обговорювали – ніби уклали мовчазну згоду. Здається, ми дуже добре одне одного розуміли, хоча ж навіть не вважали себе друзями.

У квітні я в останнє сидів разом з нею за партою. Того дня я позичив їй ручку, бо свою вона вочевидь забула вдома. «Останнім часом я чомусь стала надто неуважною. Не дивуйся, якщо завтра прийду до школи в різному взутті або взагалі без портфеля», – говорячи це, Сара усміхнулася, й на її щоках з’явилися дві симпатичні ямочки. Це мій найяскравіший спогад, пов'язаний з нею. Варто тільки заплющити очі, й перед ними з темені виринає образ однокласниці: русяве волосся, що вільно спадає на її вузькі плечі, щира посмішка (бо сміялися ж навіть її сіро-зелені очі),  й звичайно голос – він голосно дзвенів в моїй голові, відбивався від кордонів свідомості, створюючи об’ємне відлуння.

А тепер, аж через 5 років, Сара стоїть на порозі моєї кімнати, з цікавістю оглядаючи її. Мені здалося, що зараз вона неодмінно скаже: «Привіт, я Сара». Але цього не відбулося – однокласниця, ніби нічого й не було, увійшла в кімнату, закривши за собою двері.

- Можеш не вставати, я сама про себе подбаю, – з цими словами дівчина увімкнула електричний чайник, в якому вочевидь ще залишилася вода, вибрала найчистішу чашку й поклала до неї чайний пакетик.

Її дії здавалися настільки органічними, ніби Сара кожного дня отак приходила й робила собі чай у кімнаті хлопців в студентському гуртожитку. Я навіть перестав дивуватися й подумав, що так напевно має бути. Коли чай був готовий, дівчина взяла чашку, зігріваючи об неї долоні, та обійшла кімнату периметром, допитливо заглядаючи в кожен кут. Нарешті вона спинилася біля мене й без тіні сумніву сіла на край ліжка.