Розділ 1

Софія

Кімнатка виявилась дуже навіть гарненькою. Світло-зелені тони не могли не радувати. Це ж мій улюблений колір. Кактус одразу зайняв своє місце на вікні. Для себе примітила, що з улюбленців у мене тепер ще й павучок буде. Маленька довгоніжка сплела собі павутинку у верхньому кутку вікна та й дивиться на мене очищами. Так моторошно, що аж подобається. На однокласницю схожий. У Анжелки такі ж ноги довгі були.

Під столом помітила скейт, сам чорненький. Лише в деяких місцях вогники намальовані. Наступною увагу привернула шафа. Полички виявились пустими, тільки на нижній лежали наколінники.

Розкласти речі не встигла. Дружина Юрія Володимировича прокинулась та дуже хоче на мене подивитись. Як не дивно, передчуття хороше. Виходжу з кімнати й ледь не падаю, коли жінка кидається в обійми. Роздивляється мене, війками кліпає і весь час посміхається.

- Яка ж ти гарненька, Софійко! – відчуваю себе подарунком на день народження. Може й справді так воно? Міг мене тато продати, аби більше шкоди не робила? Та ніж бо! Геть, дурні думки! – Як давно не було дівчаток в нас вдома. Все чекала, коли з татом в гості прийдеш. - веде мене на кухню. – Ти не подумай, що я навіжена. В нас просто в сім’ї одні хлопці. В сестри моєї два близнюки. В брата аж троє народилося. А я все життя мріяла з кимось ось так говорити, навчати, поради давати. Тут на тобі! – плескає в долоні, а я сміху не стримую від Сніжани Борисівни. – І в мене хлопець народився! І всі, як навіжені, на своїх автомобілях помішані, - крутить пальцем біля скроні. – Чоловік – вчитель в автошколі, а син хоче автосалон відкрити. Зате обидва готують смачно.

Далі виявляється, що працює Сніжана теж в чоловічому колективі. Не помітила, коли до нас дядько Юра приєднався. Вже й сам скаржиться на колег дружини. По кухні обоє крутяться і щось нарізають, варять, на стіл накривають.

- Софійко, поклич Пашу. Він в гаражі. – відволікається Сніжана від каструлі.

 Я? Покликати?

Відмовити не наважуюсь. Дарма, що у горлі пересохло, ноги ледь тримають, а очі нервово бігають в сторони. Так завжди, коли боюсь.

Спочатку просто заглядаю до гаража і шукаю очима хлопця. Але тут лише гарний білий автомобіль. Такий як я завжди хотіла. По фарах бачу, що машинка добра.

Он же він! Паша! Сховався під капотом. Покликати соромлюсь. Може підійду обережно і він сам помітить мене?

Обережно не вийшло. Зачепила каністру і в ту ж мить масло розлилось біля ніг. Ой! Підскочила від несподіванки та провід якийсь зачепила, в наслідок чого почула лайку і глухий удар. Це ж напевно Паша вдарився головою. Так і знала, що без неприємностей не обійдеться.

Кришка капота опускається, тепер бачу постраждалого. За голову тримається і не приховує роздратування. Аж рот відкрив, як побачив пролите масло.

- Привіт, Софіє. – поглядом вивчає, підходячи, а в мене всередині вже все перевернулось по десять разів.

- Вибач… Я все приберу, - покрутила головою у пошуках ганчірки.

Ну чому саме я потрапляю в такі ситуації?

- Краще я сам… – коли встиг так близько опинитись? І не тільки… Нахабно обняв за спину і на вихід веде. – Хтозна, що ще ти накоїш, дівчина-біда. – пробурмотів більше для себе, ніж для мене.

- Хто? – перепитую голосно, вже на вулиці. - Що за дівчина-біда?

- Не знаєш? – підіймає одну брову і ледь помітно усміхається. – Це та сама, що ліво й право плутає, що в торти падає і масло розливає. – От Юрій Володимирович – зрадник! Так і знала, що все розповів. І синок не кращий. Він же зараз кепкує, так?

Хлопець хотів сказати ще щось, та я кинула на прощання, що батьки кличуть і швиденько втекла звідти.

Це навіть гірше ніж я сподівалася. Як відчувала, не спілкувалась з ним весь цей час. Саме ім’я Паша вже дратує.

Глибокий вдих. Видих. Заспокоюємось і вдаємо, що все добре. Тільки б постраждалий нічого не розбовкав.

До мого приходу стіл вже накрили. Запах плавленого сиру з вулиці вчула. Сідаю поряд зі Сніжаною, цього разу пропускаю мимо вух, все що каже. За столом одне місце вільне залишилось. Навпроти. Ніби й слухаю господиню, ніби насолоджуюсь сніданком, а руки так і трусяться. Ось знову вилкою стукнула по тарілці, замість того, щоб макарошку настромити. А все тому, що почула гучний бум дверима. Чому так швидко? Я ж ще половини не з’їла.

Проходить на кухню, посміхається, приємного апетиту побажав. То ось воно що? Як при батьках, так одразу добреньким стає? Стоїть, вмивається та руки від масла відмиває. Щоб його! Це ж треба таке було придумати… Дівчина-біда. Ніби він хлопець-щастя. Дивлюсь на високого хлопця в синьому комбінезоні й насмішки не стримую. На щастя не схоже. Зовсім. Радше на головний біль.

Сів навпроти, але не зиркнув ні разу. Ну це на краще. Самій не хочеться зустрічатись поглядами з ним.

Поки Паші розхвалюють мене, як хорошу студентку і зразкову дочку, наполегливо намагаюсь настромити горошинку на вилку. А вона не піддається і по тарілці скаче.

Краєм вуха чую своє ім’я. Та мені не до цього. На впертому зеленому кружечку увагу зосередила. Зараз існують тільки я і горошина. Сам на сам у смертельній сутичці. Використовую коронний удар вилкою і зелена зрадниця відлітає прямісінько постраждалому в око.

Ой! Знову нехороші слова вилітають. Батьки до хлопця кидаються, а я вже раків печу. Смачних таких. Не гірше смаженої курочки.

З оком обійшлося. Ну, почервоніло трошки. Нічого страшного, пройде через пару днів.

Батьки в аптеку за каплями поїхали. А ми залишилися вдвох. 

- Виба-ач, - щиро протягнула, я ж ненавмисно це все. Ну люблю я повоювати з горохом. Минулого разу прилетіло тату у волосся.

- Я передбачав, що з твоїм приїздом проблем у мене побільшає. Але щоб отак одразу… - Тепер навпаки не відводить від мене попелястих очей. Зараз сама попелом розсиплюсь по підлозі.

Швиденько доїдаю і йду до раковини, щоб не бачити хлопця.

- Вибач…- ще раз повторюю.