Розділ 2

Марго гордовито повела плечима, намагаючись не звертати увагу на дотик крижаного вітру, і навколо неначе потеплішало.

– Я була в лікарні у Ксюти. Вона ледь не вкоротила собі віку. Це ви її довели!

– Твоя подруга виявилася надто слабкою, щоб пройти випробування. Ти значно сильніша і зможеш дійти до кінця.

– Але я не хочу йти до кінця! Мені досить того, у що я вже вплуталася! Ви обіцяєте багато, але насправді ви крадете чужі життя. Ксюта розповіла мені!

Поворухнулася Вероніка, щось насмішкувато сказала своєму супутнику. Той відповів їй так само зі злим сміхом, але Марго не розчула слів. Григір залишався незворушним.

– Ти навіть не уявляєш, про що зараз кажеш. Але я тобі покажу!

Не відводячи погляду від дівчини, Григір вказав на будинок. У цегляному колі проявлявся годинник, відмінний від звичних. У ньому було більше позначок замість цифр і чотири стрілки.

– Марго, кому ти розповіла? Я все одно дізнаюся. Краще скажи сама, – у голосі Григора чулося співчуття, та воно було фальшивим.

Марго промовчала.

Григір вказав на дівчину, недбало, без емоцій. Марго лише встигла побачити на його пальці дивний перстень – переплетення крученої чорної гілочки з вкрапленнями блискучих камінців, кольором подібних до цитрини. Перстень проявився одночасно з годинником, де зараз рушили стрілки, йдучи у зворотній бік.

Марго скрикнула, та поворухнутися не змогла. Вона протрималася не більше хвилини, відчуваючи таку слабкість, ніби тіло враз утратило сили. Григір опустив руку, і дівчина рухнула на коліна, бо чужа воля більше її не тримала.

– Тепер ти хоча б знаєш, про що кажеш. Тобі пощастило, Марго, що зараз я маю справи. Ми поговоримо пізніше. Раджу до того часу подумати над моїми запитаннями.

Григір повернувся до напівзруйнованого будинку і махнув рукою, запускаючи годинник наново, але вже у протилежний бік. Зникали тріщини, відновлювався дах, з’являлося у шибках давно розбите скло. За кілька хвилин споруда стала такою, якою була кілька десятиліть тому, коли ще не почалося загальне руйнування.

– Маркіяне, Вероніко, замкніть її там. І ходімо, на нас уже чекають.

Вони мовчки виконали наказ. Маркіян грубо підняв Марго з землі і повів до будинку. Перед очима прояснювалося, та дівчина була така слабка, що сама йти не могла. Вероніка відчинила перед ними двері.

Колись особняк вражав пишнотою, та ці часи давно минули. Великі сходи з кованим поруччям вели на другий поверх, розходячись надвоє там, де колись висіло величезне дзеркало, у якому відбивався передпокій. На підлозі була складна геометрична мозаїка, а на дверях, що вели до кімнат на першому поверсі, майже повністю залишилися дерев’яні різьблені оздоби. Хоча руйнування зникли, у будинку панувало спустошення, а від пилу дерло в горлі.

Маркіян привів полонянку до невеликої кімнати і тільки тоді відпустив. Ослабла Марго притулилася до стіни з вицвілими шпалерами з тканини, та не змогла втриматися на ногах і сіла на підлогу, тут, на щастя, з паркету.

– Може, зв’яжемо її? – мстиво запропонувала Вероніка.

– Не треба, – заперечив Маркіян. – У будинку холодно, мала замерзне. І нікуди ця зрадниця не подінеться.

Марго нічого не сказала на своє виправдання. Ці двоє беззастережно довіряли Григорові, як і всі, хто залишався поряд із ним після випробувань. А от Ксюта не змогла, тільки вона навіть найкращій подрузі не зізналася, що зажадали від неї на черговій сходинці посвяти.

Вероніка і Маркіян пішли, залишивши полонянку саму. Марго відчула, як за ними зачинилися двері головного входу, і їй закортіло заплакати від слабкості.

На що вона сподівалася, коли прийшла на призначену зустріч? Думала, що коли пройде посвяту, зможе скерувати набуту силу на кривдників Ксюти? Навіть не знаючи, що отримає... Наївна, дитяча логіка! Чи не змогла так просто відмовитися від таємничого, коли дізналася про небезпеки? Думала, що з нею все буде інакше? Як була впертим віслюком, як каже Яся, так і залишилася. Горбатого відомо що виправить, а віслюк... він до скону віслюк.

Марго всміхнулася своїм думкам і спогадам, які повертали сили. Яким би дивним не було це місце, вона має звідси вибратися і довести зухвалим підлеглим Григора, що тримати її у полоні не так вже й просто. А для цього треба розвідати обстановку.

Обхід першого поверху нічого не дав. Усі великі вікна були затулені міцними стулками з боку вулиці. Тільки по верху залишалися невеликі відкриті проміжки, завдяки чому у кімнатах не панувала повна пітьма. Вікна другого і третього поверхів стулок не мали, та зрушити старі рами з місця Марго не змогла. Будинок довго не опалювався, тому від вологи дерево розбухло. А навіть якщо розбити скло... Назовні нікого, навколишні будинки – такі ж покинуті людьми пустки, та й високо стрибати на бруківку. Точно ногу зламаєш, якщо не гірше. І немає нічого, з чого можна було б зробити мотузку, щоб безпечно спуститися.

Двері ані головного, ані чорного ходу теж не піддалися, а про те, щоб випадково знайти ключ, можна тільки мріяти. Полонянка звідкілясь знала, що єдиний ключ залишився в її тюремників.

Старий будинок пережив не одну війну, але від грабунку потерпав і досі. Його сум скрипів розсохлим паркетом, гойдався у павутинні на побляклих люстрах, переобладнаних зі свічок на електрику. Світла, звісно, тут теж не було. Марго знайшла два приховані вимикачі, та вони не працювали. Меблі вивезли чи розламали, бо деінде траплявся мотлох від понівечених речей і занесле вітром сухе листя, ймовірно, раніше якесь вікно нагорі відчинялося. Навіть якщо назбирати дерев’яних уламків, запалити вогонь нічим. І якби вона мала сірники чи запальничку, невідомо, чи не задихнулася б від диму: недаремно труби від коминів у старих будинках змушували перевіряти щорічно.