2.

**Лідія** 

Сонце повільно заходило за горизонт, забарвлюючи кімнату в м’які відтінки червоного та золотого. Ліда сиділа на кухонному диванчику, обхопивши коліна руками, а в її очах все ще горіли вогники емоцій. Андрон, стоячи біля плити, намагався зосередитися на приготуванні вечері, але думки про те, що сталося в ресторані, не давали йому спокою. Він те і діло поглядав на Ліду. 

— Ти не можеш просто так ігнорувати, що сталося, — нарешті сказав він, обертаючись до неї. Його голос звучав спокійно, але в очах читалася тривога. Ліда зітхнула, відхилившись назад. Вона не знала, з чого почати. Бійка з Кет, яка почала провокувати її в ресторані, досі крутиться в її голові, наче повторювана сцена з фільму. 

— Я не хотіла, щоб це сталося, — відповіла вона, намагаючись виглядати впевнено. 

— Вона сама почала. Я просто... я не могла терпіти її нахабства. Максим кивнув, підходячи ближче: 

— Я розумію, але чому ти так реагуєш? Це не вперше, коли ти з кимось конфліктуєш. Ти занадто емоційна. І якщо бути до кінця чесним, ти перша її обізвала. Ліда опустила погляд. Її серце билося швидше, коли вона згадувала, як ті запеклі слова перетворилися на жорсткі удари. Вона не була агресивною людиною, але в той момент щось всередині неї зламалося. 

— Я просто... я ненавиджу, коли мене принижують, — зізналася вона, піднявши голову, аби зустріти погляд Андрона. 

— Не лише в ресторані, а й в житті. Я виросла сиротою, й звикла боротися за своє місце у житті. Андрон підійшов ближче, присів на стілець навпроти неї: 

— Лідо, ти не повинна доводити свою цінність нікому. Ти сильна жінка, і я це знаю. Але бійка не варіант. Ти це знаєш. У нас з тобою така ситуація не вперше. Ти тільки згадай історію яка сталася нещодавно у торговому центрі. Вона усміхнулася крізь сльози, розуміючи, що він правий. 

— Так, ти правий. Але ця моделька так мене розізлила, — Ліда стиснула кулаки. 

— Це на неї схоже. — Взагалі то ти просив виставу, тому тобі нічого злитися. Ці всі твої дівки мені вже порядком набридли. Я втомилася бути мегерою. 

— Лідо ми підписали угоду за якою ти маєш певні обов'язки, — зауважив Андрон. 

— І довго я так  відлякуватиму твоїх подруг? 

— Лідо, ти не тільки відлякуєш моїх подруг. Ми разом відвідуємо родинні свята, та інші заходи. Як справжня подружня пара. 

— І що з того? Що далі, Андрон? Якщо я захочу більшого? 

— Е, ти про що? — злякався Андрон. 

— Якщо я захочу створити сім'ю? Ти мене відпустиш? — запитала вона, нахилившись до нього ближче. 

Ліда погодилася на цей шлюб через безвихідь. Вона вступила до вишу й переїхала до цього міста. Їй просто була потрібна прописка та житло, а Андрону фіктивна дружина. Їм обом це було вигідно. 

— Ти ж це не серйозно? Правда? — поцікавився Андрон з легкою посмішкою. Він так нічого не зрозумів. Ліда зітхнула. Вона завжди мріяла про справжнє кохання, про дім, наповнений сміхом і теплом. Та з Андроном у неї всього цього не буде. 

— Не серйозно. Забудь, — промовила Ліда. 

— Але це дуже зручно? Ми маємо свободу, можемо жити своїм життям, як хочемо. 

— Свободу? — запитала Ліда, піднявши брови. 

— Можливо, — зітхнув він. — Але чи варто жертвувати свободою заради ілюзії близькості? Я вважаю, що справжня любов повинна містити повагу до особистого простору. 

— Але що якщо цей простір перетворюється на прірву? — заперечила Ліда. 

— Ми можемо бути окремими особистостями, але це не означає, що повинні віддалятися один від одного. Іноді потрібно бути поруч, навіть коли це важко. 

— Я розумію твою точку зору, — сказав він, — але я не можу не відчувати, що надмірна близькість може задушити. Коли дві людини зливаються в одне ціле, вони можуть втратити себе. 

— Можливо й так. 

— Це так. Бо кохання то зло. Запам'ятай це Лідіє, — промовив Андрон. 

— Це дивлячись для кого. Кожна жінка хоче, щоб її кохали, — зітхнула Ліда. 

— Ну якщо ти дійсно знайдеш собі когось. Ми що не будь вигадаємо. Але це буде потім. 

— Слухай, а давай ми влаштуємо вечір кіно. Ми так давно цього не робили. Кожен постійно зайнятий чимось своїм, — змінила тему Ліда.

— Я не проти. Тільки чур не дивитися мелодрами. Бо я капець як їх ненавиджу. 

— Гаразд. Тоді може комедію? — запропонувала Ліда. 

— Е ні. Комедій мені на сьогодні вистачило. 

— Ну тоді сам обирай. 

   Після перегляду неймовірного й страшного трилеру Ліда та Андрон пішли спати. Звісно кожен по своїх кімнатах. Та Ліді не спалося. Її мучили різні думки. Вона відчувала, як серце б’ється швидше, а думки метушаться в голові, немов метелики, що намагаються вирватися з замкнутого простору. "Чому все так складно?" – думала вона. Справжні питання… Що я хочу? Що потрібно мені? — запитувала себе дівчина. За два роки їй остаточно набридло грати цю роль. Вона хотіла справжніх стосунків. Але поки вона буде з Андроном цього ніколи не станеться. Ліда перевернулася на інший бік й знову згадала сьогоднішній інцидент. Так вона не дуже гарно поводилася у ресторані. Але ця дівка сама напросилася. Нічого нахабніти. Андрон не її власність. Хоча й не Ліди також. Вона це добре розуміла. Але Ліда настільки звикла до цього чоловіка, що вже й забула, що вона не тільки його фіктивна дружина, але я перш за все жінка. Хоча живуть вони як сусіди все ж присутність здорового й накачаного мужика в її квартирі часто відлякувала її залицяльників. Саме тому Ліда й на побачення до пуття не бігала. А їй так хотілося чоловічої уваги. Але у неї все ще попереду й можливо одного дня вона скаже "так" комусь у кого по справжньому закохається.