Розділ 26

Це ж не може бути... Ну, як? Це якийсь сюрреалізм...

Від роздумів, що зараз твориться нереальне, мене відриває звук вхідних дверей, які явно хтось прочиняє, а через пару секунд я бачу того, хто це завітав. Той, хто і мав це зробити, але ще вчора, разом зі мною, тримаючись рука за руку, або якщо вдатися до романтики, то вносячи мене в цю квартиру на руках, як то заведено між нареченим та нареченою.

- Кохана, доброго ранку, - на порозі кімнати стоїть Артур, а в його руках величезний букет білих троянд, - вибач мені за вчорашнє.

Поки чоловік прямує до ліжка, взутим та одягненим, я натягую на себе ковдру й сподіваюся, що він не вловить цей момент, або не надасть йому значення. Я ж хочу приховати сліди, які залишилися на простирадлі. Сліди, які заперечують існування дитини всередині мене.

- Я дурень, ідіот, придурок, - перераховує Артур, присідаючи на край ліжка, а я з ним повністю солідарна. І дещо стає приємно від того, що він це визнав та тепер намагається загладити свою провину. - Такого більше не повториться, надалі я буду тримати себе в руках, чого б мені цього не вартувало. Просто цей Марат...

- Я приймаю твої вибачення, приймаю, - поспішаю його запевнити, бо, по-перше, брат Артура і так вчора зіпсував нам весілля, до появи Марата в ресторані було весело та радісно, як то і має бути на такій урочистості. Після його появи, а особливо промови все кардинально різко змінилося. Я не хочу другий день поспіль ходити пригнічена через родича коханого. Я взагалі, в ідеалі, не хочу про нього знати. - А це я так розумію мені?

Киваю на букет, який ще досі знаходиться в руках Артура, та варто тільки зробити цей жест, як він тут же перекочовує в мої кінцівки. Точніше накриває верхню частину мого тіла. А це вже і по-друге, оскільки я не можу допустити того, щоб чоловік дізнався, що в мене розпочалися ці дні. Я сама собі поки що не можу пояснити, що трапилося, як я розповім це іншій людині?

- Тобі, кохана, тобі, я тебе шалено кохаю, люба, - та я не врахувала той момент, що разом з трояндами буде додаток у вигляді Артура, який ковзає по ліжку та явно прямує до мого обличчя за поцілунком, - і квіти це тільки початок, я зараз же готовий виправитися за першу шлюбну ніч.

І поки механізм всередині моєї голови запускається, чоловік вже відкидає троянди в сторону, робить це впевнено, застосовуючи чимало сил, адже навіть попри те, що я стискала цей букет, він миттю виривається з-поміж моїх пальчиків.

- Артур... я зараз не готова..., - відповідаю в перервах між поцілунками, на які я реагую, щиро сподіваючись, що на них все і закінчиться, при цьому ліктями стримую ковдру, щоб вона не дай Божа не покинула моє тіло, вона наразі закриває собою мене, простирадло, і насамперед - правду. Шокуючу. Приголомшливу. Та все ж правду.

- Не переймайся, я тебе підготовлю, - губи чоловіка ковзають далі, зачіпаючи мої вуха, опускаючись до підборіддя, пробираючись нижче та нижче..., - я буду ніжним, дуже ніжним, не хвилюйся, я ж пам'ятаю про те, що моя кохана дружина виношує мені дитятко. Мого хлопчика. Сина. Наслідника.

- Давай спершу поснідаємо, я жахливо голодна, а вже після..., - потрібно якось виплутуватися з цієї ситуації. Якось її зупиняти. Адже я ось-ось розплачуся від безвиході. Ось-ось нерви візьмуть гору й тоді вже буде начхати, чи стримаю я ковдру, чи ні. Бо немає ніякої дитини. Ні хлопчика, ні дівчинки. Нікого немає...

- Спершу я скуштую тебе, а вже після поснідаємо...

Я вважала, що міцно тримаю ковдру, що впилася пальцями в неї так, що чорта з два хто мене від неї відтягне, бо попросту кінцівки стиснулися від страху, закоцюбли від жахіття, яке могло трапитися з секунди на секунду. Я ніби злилася з нею воєдино. Ми стали одним цілим.

Та я навіть не помітила, як миттєво стало холодно. Моєму тілу. Через відсутність ковдри. Моїй душі. Через погляд Артура, який впирався в мене, начебто гострий ніж, і тільки від мого пояснення залежало, чи вістря цього ножа зіслизне з мого тіла, чи вп'ється в нього, випускаючи кров назовні. Тепер вже з района мого серця...

- Це... що?

Відсторонений голос. Не мого Артура. Не мого коханого чоловіка. Голос з фільму жахів якогось чудовиська, який я передвісником того, що смерть не за горами...

- Зачекай... я зараз тобі... все поясню..., - по складах вимовляю, ніби заново вчуся розмовляти, а сама хаотично вигадую, як справді пояснити наявність червоних плям на простирадлі піді мною. Яку адекватну причину назвати, щоб вгамувати лють, яка вже проскакує в очах Артура.

Можливо, не все так погано, і він просто злиться на те, що інтимний настрій збито до біса? Чи, може, через зіпсовану постільну білизну, бо це його улюблена, і він сам особисто її купував?

- Ти що..., - шалені очі, божевільні, на мене наразі дивиться схиблена людина, від чого холод ще більше посилюється, я начебто покрилася льодом з голови до ніг, і не можу анітрохи зігрітися, - ти вбила нашого сина?