Взаємозв'язок

Пластик присутній всюди.

Він проникає та скоплюється в тканинах

Людини, а ми не знаємо всі можливі наслідки

Для здоров’я.

Варун Келкар. Університет Арізони.

– … Великий сміттєвий острів в Тихому океані. Велика сміттєва пляма в океані. Як тільки не називають гігантський острів з пластикового сміття в океані… – диктор з телевізора поступово підвищував емоційність свого монологу, намагаючись захопити глядача.

Марина готувала обід, телевізор працював в фоновому режимі.

Почула скрип двері, що відчинилась.

– Ромка, оце в тебе нюх! – посміхнулась Марина, показуючи на щойно приготований борщ. Коли посміхалась на лівій щоці з’являлась ямочка, в яку п’ятнадцять років тому провалився Роман.

– Діти, миємо руки і за стіл.

Усівшись за стіл, родина Нікітіних обідала в звичному режимі:

Роман швидко уплітав гаряче, після кожної ложки видихуючи «Аааах».

Тимур – старшокласник упихував в себе їжу з дорослим розумінням корисності рідкого й гарячого.

Міша – в дитячому садку їв добре, а от вдома завжди був «ще не голодний» і тому канючив за столом.

– Рома, я тут подумала, ми не будемо більше нічого купляти в пластиковій упаковці. Та й від пакетів, мабуть, відмовимся. А той пластик, що зібрався у нас вдома спалимо. Не треба його в смітник.

– Це в якому сенсі? – підняв голову Тимур.

– А том сенсі, Тимку, – відставив порожню миску Роман – що треба телевізор прибрати з кухні.

– Ну, справді. Адже мільйони тварин гинуть. Пам’ятаєте, як на морі викинуло хвилею, дельфіна, що помирав? Казали тоді, що він пластикову бритву ковтнув. Ну й хай там ми – Марина прочертила ложкою лінію між собою та Романом – але ти про них подумай – показала очами на синів. – Що їм дістанеться? А їх дітям?

– Та ми взагалі вирішили звалити з цієї планети! А розвідку влаштуємо просто зараз – Тимур підхопив Мішу і відтворюючи звук літака – Шшшуууее – «полетів» в іншу кімнату, подалі від дорослого занудства.

– Марин, та зрозумій, що від наших десяти–п’ятнадцяти пляшок планета не зійде з орбіти – спробував переконати дружину Роман – Знову ж таки, всі продукти, масло, сир, хліб – все ж запаковано в пластик. От як тут відмовитись від пластику?

– Тобі аби нічого не робити! Завжди виправдаєш свою бездіяльність!

– Ок! Я зрозумів – підняв руки Роман – Збирай весь пластик, що знайдеш і завтра ввечері, ми його урочисто спалимо. Обіцяю.

Наступного дня на обід Марина готувала суп з фрикадельками.  

– … Під горіння пластику виділяється отруйна речовина, що використовувалась під час газових атак у війну. Спалювання пластику приводить до хронічних захворювань органів дихання… – звично, працював на кухні телевізор.

Роман метушився, роззуваючись в передпокої, коли Марина вимкнула вогонь під каструлею.

Дія за столом протікала по звичному сценарію. Тільки без Тимура, який репетирував виступ випускників.

– Рома, ми не будем спалювати пластик. Погана ідея – Марина опустила погляд в тарілку, намагаючись приховати розгубленість.

Побачивши, що мама засмучена, Міша на всякий випадок, пришвидшено замахав ложкою.

– Марин, ну чого ти паришся? Он нехай у держави голова болить. – підвів підсумок розмові Роман і легенько клацнув Мішу по вуху.

Сьогодні Марина вирішила порадувати Романа його улюбленою солянкою.

– …Вторинна переробка – це ідеальне рішення проблеми утилізації пластику. Під час вторинної переробки пластик не втрачає своїх властивостей, що йде на користь довкіллю і людині… – розповідав оптимістичний голос із телевізору.

Марина почула кроки в передпокої.

– Ти вдома? Це означає, що солянка готова – посміхнулась.

– О! Марин, сьогодні свято? Я щось пропустив? – зрадів Роман, підсовуючи тарілку.

– Тимур на репетиції. Мішу свекруха до вечора забрала. Їм копченості не дуже корисно, а ти ж не відмовишся?

– Нізащо! – погодився з повним ротом Роман.

– Їж швидше. Треба встигнути відвести пластик. Є спеціальні такі сміттєві баки з написом пластик. Звідти його забирають на переробку. Я зібрала три мішки – натхненно зачастила Марина.

– Та це мер, готується до чергових виборів. Показуха. Ось побачиш, весь цей пластик буде в купі з іншим сміттям. Та й скільки таких смітників? П’ять? Сім? На двадцяти тисячне містечко цього аж ніяк не достатньо.

– Рома, ось саме через таких як ти, моя хата з краю, ми й живемо як…

– Тихше–тихне. Чого ти так довго? Скільки тебе ще чекати? – розрядив обстановку Роман.

Мішки виявились досить об’ємними. Багажник в «Рено» вмістились тільки два. Третій довелось запхати на заднє сидіння.

Перші два ящика для пластику були забиті під зав’язку. Пластику там було менше половини. Третій «пластиковий» ящик, вдалося знайти в дворі багатоповерхівки. Він притулився біля контейнерів з іншим сміттям. Під’їхала. У Романа задзвонив телефон, Марина пішла розвантажувати машину.
Перший найбільший мішок, що був в салоні автомобіля, не вліз до сміттєвого короба, тож довелось доставати пластикові пляшки і кидати по одній.

Роман сидячи за кермом, саме закінчував розмову, коли з переляканим лицем Марина вплигнула у відчинені задні двері, і заторохкотіла:

– Поїхали! Швидше! – показала на бабцю, що швидко йшла до їхньої машини і загрозливо махала руками.

– Не пойняв. Шо таке? – Роман вийшов з машини і перекидав останній пластик з багажника до сміттєвого баку.

Бабця, підтягнула вище, хутряний платок, що стягував її поперек, і почала волати:

– А шо це ви тут робите? Думаєте, раз на мерседесах, то все дозволено?

– Ми лише викинули сміття до смітника. В чому проблема? – знизав плечами Роман.