ᕙ ⁠Розділ 32 ᕗ

Сім’я сиділа разом за столом, попивали чай і обережно ділячись першим теплом зустрічі. Розмова потроху ставала легшою — смішок дитини, тихі репліки, і здавалося, що в цю мить можна дихати спокійніше. Раптом Денис сказав, що йому треба відійти, і вийшов у двір. Повернувся він лише через двадцять хвилин, уже з напругою на обличчі: на порозі стояла Антоніна.

— Я запросив її, — стиснувши кулак, прошепотів Денис, — треба з’ясувати все між нею і Міланою.

Антоніна ступила до кімнати і, побачивши Мілану, застигла в стані шоку.

— Мілана! — вирвалося з неї, але в її голосі не було радості — лише заціпеніння.

— Привіт, сестричко, — відповіла Мілана спокійно, — не бачились довго. Ти змінилася.

Денис махнув рукою, запрошуючи її всередину:

— Сідай, Антоніно. Розкажи нам правдами-неправдами: як так сталося, що Мілана опинилась у Штатах після тієї аварії?

Антоніна нервово проковтнула. Клубок у горлі не давав говорити, але слова вирвалися раптово, як виправдання, що затримувалось роками:

— Це моя провина. Я думала… якщо її не стане, я зможу бути поряд із тим, кого люблю. Я підмінила її документи, підмовила медсестру, і інсценувала смерть. Ви поховали не Мілану — ви поховали Джессіку Грін, туристку з Америки.

У кімнаті настала мертва тиша. Хтось у кутку притиснув долоні до рота, дитячий сміх прикрився шепотом. Денис підвів очі, в них був холод і розпач одночасно:

— Ми не бачили тіло, — сухо промовив він. — Але як на документах могла бути зовсім інша людина? Фото ж…

Антоніна опустила очі і зізналася тихіше, ніж починала:

— Я підробила документи. Я зробила все сама.

Це зізнання впало на всіх, як удар. Рома стиснув кулаки. Поліна затулила рот рукою, а Настуся ще дужче притулилася до мами, Денис схилив голову і на мить став зовсім блідий. Мілана сиділа й слухала — її голос залишався спокійним, але очі палахкотіли.

— Ти відібрала у мене роки, — прошепотіла вона, наче не до Антоніни, а до себе самої. — Ти забрала мого сина. Ти вкрала моє життя.

Антоніна заплакала — вже не від страху, а від усвідомлення: помста не дала їй щастя, лише вирила прірву між людьми.

Денис підвів погляд і холодно промовив:

— Ми скажемо поліції. І ти виправиш те, що зруйнувала.

У відповідь Антоніна лише тремтячим жестом поклала руки на груди, наче випрошуючи пощади. У кімнаті почався повільний, болісний перехід від шоку до рішень — відтепер нічого не могло залишитися колишнім.

Рома ледве стримував емоції. Він ще з дитинства не любив тітку Антоніну — її холодний погляд, зверхній тон і постійні зауваження завжди дратували. І тепер, коли правда вилізла назовні, він зрозумів, чому серце з дитинства відчувало до неї відразу.

— Антоніно… — його голос прозвучав різко. — Ти завжди була злою. Але щоб настільки? Ти вкрала у мене маму! У батька — дружину! У нас — життя!

Антоніна опустила голову, але Рома не збирався зупинятися.

— Ти думала, що зможеш жити з цим спокійно? Що ми повіримо твоїм сльозам? — він зробив крок ближче. — Я тебе ніколи не любив, і тепер розумію чому.

Мілана доторкнулася до руки сина, намагаючись його заспокоїти.

— Сину, не треба… Ми не можемо повернути минуле.

— Мамо, — Рома подивився на неї з болем у голосі, — вона заслужила кожне слово.

Денис мовчки спостерігав, але по виразу обличчя було видно — він погоджувався з сином.

Антоніна нарешті заговорила, голос тремтів:

— Я розумію, що ви всі мене ненавидите… І, мабуть, так і має бути. Я не виправдовуюсь. Просто… тоді мені здавалося, що я роблю правильно.

— Правильно? — різко обірвала її Мілана. — Ти забрала в мене пам’ять, дім, сім’ю… Ти прирекла мене на життя чужої людини!

Тиша зависла в повітрі. Лише годинник на стіні відміряв хвилини.

Поліна, щоб хоч трохи розрядити атмосферу, піднялася й сказала:

— Може, досить на сьогодні. Давайте всі заспокоїмося.

Але ніхто не рухався. Рома сидів, стискаючи щелепу, Денис дивився кудись у підлогу, а Мілана мовчки витирала сльози, що котилися по щоках.

Антоніна підвелася, глянувши на всіх востаннє.

— Я піду, — тихо сказала вона. — Мені немає місця тут.

І коли двері за нею зачинилися, в будинку запанувала дивна тиша — важка, але чистіша, ніж раніше.

Мілана подивилася на сина.

— Я горджуся тобою, — сказала вона тихо. — Ти виріс справедливим і сильним.

Рома обійняв її, пригорнувши до себе.

— Я просто боявся, що знову тебе втрачу, — прошепотів він.

І Мілана вперше за довгі роки відчула справжній спокій. Її дім, її родина, її життя — усе повернулося.

Післямова

Минуло кілька днів. Будинок Стрижаків ожив. Тиша, що раніше нависала над цими стінами, змінилася на сміх, запах кави та дитячий щебіт Настусі, яка вже не відходила від своєї бабусі.