ᕙ⁠ Розділ 30 ᕗ

На ранок Рома прокинувся рано. Спати толком не вдалося — думки не відпускали, крутилися навколо Поліни і доньки, як мухи над лампою. Він довго лежав, вдивляючись у стелю, поки не зрозумів: треба діяти.

Хлопець швидко зібрався — сині джинси, чорна футболка, улюблені кросівки. Простий, звичний одяг, у якому почувався собою. Без показухи, без маски — просто Рома.

По дорозі заїхав у ювелірний магазин. З вітрин тихо виблискували десятки прикрас — сережки, кільця, підвіски, ланцюжки, браслети. Він довго дивився, не знаючи, що саме шукав, аж поки погляд не зупинився на одній — золотій підвісці з аквамарином.

Камінь переливався м’яким світлом, спокійним, наче море перед світанком. У ній було щось чисте й справжнє, без зайвого блиску — саме те, що підходило їй.

Рома кивнув продавчині:

— Запакуйте, будь ласка.

Вийшовши з магазину, Рома вдихнув прохолодне повітря. День видався теплий, але не спекотний. Він поклав коробочку в кишеню, і попрямував до свого позашляховика.

Наступна зупинка — квітковий. Маленький магазинчик, де завжди пахло свіжістю і квітами. Усередині стояла жінка середнього віку, з добрим обличчям.

— Щось святкове чи просто так? — запитала вона, коли він переступив поріг.

— Святкове, — тихо відповів Рома. — Півонії є?

— Звісно, тільки привезли.

Хлопець дивився, як жінка складає букет — обережно, з повагою до кожної квітки. Великі, трохи неслухняні півонії наповнювали приміщення запахом літа.

— Гарні, — сказав він, коли продавчиня передала букет.

— Для гарної жінки, мабуть, — усміхнулась вона.

Рома теж усміхнувся, але ледь-ледь.

— Для дуже гарної.

Хлопчина заплатив, вийшов на вулицю, поклав букет на пасажирське сидіння, глянув на нього і тихо сказав:

— Ну що, поїхали. Раз уже почав — треба дійти до кінця.

Мотор загурчав, і машина повільно рушила в напрямку її квартири.

Приїхав до під’їзду, взяв букет і піднявся до її квартири. Натиснув дзвінок, двері відчинила Оля. Привітався з нею, коротко з другом, і швидко зайшов до кімнати.

Але його погляд одразу впав на Поліну. Вона стояла поруч з чоловіком, якого він бачив тоді на дитячому майданчику — того, кого його донька називала «тато Стась». Зціпивши зуби Рома підійшов ближче.

В її руках були троянди, а чоловік, років двадцяти шести, обіймав Поліну за талію. Вони тихо щось обговорювали, сміялися. Ромі раптом стало важко дихати, але хлопчина намагався не показувати напругу.

— Привіт, — сказав він спокійно, хоча всередині все вирувало. — З днем народження.

Поліна підняла очі на нього, на мить розгубилася, а Стас скептично глянув у його бік.

— Привіт… не думала, що ти прийдеш.

— А я прийшов, як бачиш. Це тобі — квіти і подарунок, — вручив хлопець букет і коробочку з підвіскою.

Уже збирався піти, коли Поліна несподівано поклала руку йому на плече.

Хлопець обернувся.

— Ми можемо поговорити?

Рома проковтнув грудку в горлі і кивнув.

Пара відійшли до іншої кімнати. Роман сів на крісло, схрестив руки на грудях, дивлячись на неї.

— Говори, — почав він прямо. — Що цей тип робить у твоїй квартирі? І чому дарує тобі квіти, обіймає за талію, якщо між вами нічого серйозного?

Поліна глибоко зітхнула, спокійно відповіла:

— Заспокойся. Між нами справді нічого немає. Я з ним розійшлася того ж дня, коли тебе побачила. І розповіла, що тебе кохаю. Тож я вільна.

Рома на мить замовк, спостерігаючи за Поліною. Вона стояла спокійна, але в очах читалося одночасно здивування і легке збентеження.

— Якщо між вами дійсно нічого, — тихо промовив Рома, — тоді будь моєю дівчиною… але, щоб я більше не бачив тебе поряд з ним.

Поліна усміхнулася, трохи хитро:

— Та ти ревнивець, Ромчику. Мені це подобається. Але знаєш, у мене є ідея набагато цікавіша.

Вона швидко закрила двері кімнати за спиною, і підійшла до Роми сівши на його ноги. Її руки обвили його шию, губи шукали його в поцілунку. Він спочатку застиг, але потім обережно обхопив її талію, притягуючи ближче.

Їхні тіла ледве торкалися, але цього було достатньо, щоб відчути тепло і знайому близькість, що колись здавалася незламною. Дихання ставало частішим, серця наче тягнулися одне до одного.

Поліна вперто шукала його губи, ніжно і одночасно рішуче. Рома обережно провів руками по її спині, відчуваючи м’якість її шкіри під сукнею.

— Ти моя… — прошепотів він, притискаючи її до себе ще міцніше.

Вона відповіла легким сміхом і кивком, повністю занурившись у цей момент. Кожен дотик, кожен поцілунок знову повертав їх туди, де вони колись були разом, але тепер все відчувалося сильніше, справжніше.

Навколо лунали сміх і голоси з іншої кімнати.

— Тобі не страшно, що вони нас почують? — тихо прошепотіла Поліна, злегка відступаючи, але не віддаляючись.