ᕙ⁠ Розділ 28 ᕗ

Соня сиділа на лавці, набираючи повідомлення своєму хлопцю. Після трагічної аварії батьків і отримавши чималу спадщину, вона зовсім забула про Стрижака. Ще в Лондоні її тато говорив:

— Доню, придивися до Стрижака-молодшого. Зможеш закохати його в себе, а Денис підпише зі мною угоду — і вілла на Мальдівах буде твоєю.

Та у Соні нічого не вийшло. Інтерес до Романа швидко згас, і вона знайшла собі іншу «жертву». І ось тут до неї підсіла знайома.

— Чула, Роман Стрижак повернувся до міста.

Соня злегка посміхнулася, не відводячи очей від телефону:

— І що з того? Мені він не цікавий. Стрижаки — не єдині багатії в місті. Є ще Ковальські. Зараз зустрічаюся з їхнім сином. І Даня не такий нудний, як цей Роман.

Юля підняла брови, але промовчала. Соня кинула ще один погляд на екран і знову поринула у свій світ — світ, де гроші, статус і нові пригоди важили більше за старі знайомства.

— Слухай, а може ти мені допоможеш з ним? — запитала подруга.

— Воно тобі треба? — запитала Соня. — Залиш його в спокої. Це така мутна сімейка, що краще не мати з ними справ. Батько мені ще казав: там дружина Стрижака… загинула при дивних обставинах, сам він не такий простий, як здається. Вдень — нормальний, ввечері — зовсім інший, наче звір. Так що тримайся від них подалі. Хто знає, може, і Рома свою колишню не по-людськи залишив… адже вона померла, і що там насправді сталося — невідомо.

Юля здригнулася, але Соня вже повернулася до телефону, наче нічого не сталося, залишивши подругу з власними думками.

***

Денис Олександрович стояв, дивлячись на зв’язаного Женю, який сидів на старому стільці. Приміщення було закинуте, холодне і сире. Дощ стукав по дірявому даху, капаючи на Женю.

— Ну що, Женя, привіт! — різко сказав Денис Олександрович.

— Що вам від мене потрібно?! — крикнув хлопець, намагаючись вирватися. Стілець похитнувся і впав разом із ним.

— Підійміть його! — холодно наказав Денис. Він підійшов і схопив Женю за підборіддя, притискаючи його обличчя до себе.

— Ти думав, що завдавши болю моєму синові, залишишся безкарним?! — голос чоловіка загримів по приміщенню, змушуючи Женю відчути страх.

— А чому ви не покарали мене відразу, а тільки через роки? — спробував відвести удар хлопець, але голос тремтів.

— Тепер мовчи і слухай! — різко відпустив підборіддя Денис, крокуючи навколо Жені. Його рухи були спокійні, але кожен крок випромінював небезпеку.

— Я не буду мовчати! Ви підставили мого батька і довели його до смерті! — вигукнув Женя.

— Багато таких, як твій батько, я підставляв. І стільки ж разів підставляли мене! Але твій батько був ганчіркою, а в боротьбі за владу виживає найсильніший, — серйозно промовив Денис.

— Якщо ви зробите мені щось, я рано чи пізно розповім Романові! Він повинен знати правду! — крикнув Женя.

— Спробуєш — і від тебе нічого не залишиться. Романові достатньо знати лише про мої добрі вчинки, — промовив Денис Олександрович і підійшов ближче, нахилившись до Жені.

Хлопець відчував, як холод пробіг по спині.

— І що ви зробите? Вб’єте? Прострелите ногу? — кинув виклик.

— Ні, це занадто просто. — Денис усміхнувся, але усмішка була жорсткою. — Я зроблю так, що ти втратиш роботу, квартиру, не зможеш знайти роботу, почнеш пити і помреш, як твої батьки.

— Ваша матір теж померла від алкоголю.

— Не згадуй мою матір! — різко перебив Денис. — Єдине, що вона зробила путнього, — народила мене. Все інше — нікчемність. — Він взяв до рук старий стілець і кинув його в сторону Жені. Стілець розбився об стіну, минаючи його.

— Заберіть його і відвезіть додому. Я з ним потім розберуся! — наказав чоловік своїм помічникам.

Женю потягли до іншої машини, а Денис залишився стояти в приміщенні, спокійно спостерігаючи за тим, як його наказ виконується.

— Що робимо далі? — запитав водій, трохи нервуючи від напруженої атмосфери.

— Їдемо до Поліни в гості, — холодно відповів Денис. — Хочу побачити онуку.

Водій лише кивнув, розуміючи, що це наказ, а не пропозиція. Денис зробив крок до свого автомобіля, перевіряючи телефон. Його обличчя залишалося беземоційним, але в очах блищав спокійний контроль.

***

За півгодини Денис Олександрович уже був на місці з пакетом іграшок. Швидко піднявся до квартири. Двері відчинила Надія Гнатівна. Було помітно, що вона не в захваті від його візиту, але ввічливо усміхнулася.

Денис зайшов у коридор, зняв взуття і окинув поглядом квартиру. Простий ремонт, скромні меблі — все це йому не дуже сподобалося. «Потрібно буде зробити подарунок не просто символічний, а такий, щоб запам’яталося», — подумав він.

Поліна провела його до вітальні й запропонувала чаю.

Тим часом із кімнати вибігла маленька дівчинка. Погляд Дениса Олександровича зупинився на кароокій крихітці, яка зупинилася посеред кімнати і дивилася на нього з цікавістю.

— Привіт, маленька, — м’яко промовив він, присівши навпочіпки.