ᕙ ⁠Розділ 4 ᕗ

Звуки музики зливалися з шумом залу. Дівчина спостерігала, як Роман рухався — впевнено, але з якоюсь внутрішньою відстороненістю. Він усміхався, підтримував розмову, та щось у його погляді зраджувало інше — думки, що блукали десь далеко.

Поліна не витримала.

—   Романе…

—   Ммм? — Його очі затрималися на її обличчі.

—   А давай зустрічатися.

Слова вийшли раптово, але без фальші. Поліна хотіла зрушити ситуацію з мертвої точки. Або-так-або-ні.

Роман застиг. Його усмішка завмерла, а у погляді знову з’явилася та сама глибока, відсторонена тінь.

—   Ти серйозно? — запитав він тихо, з майже дитячою розгубленістю.

—   А ти як думаєш? — русявка зробила крок ближче. В її очах світилися і гра, і виклик, і легкий трепет.

—   Ти справді класна, Поліно... — пробурмотів хлопець, ніби намагаючись зібрати думки, — Але...

Вона примружила очі, усміхаючись із легкою іронією.

—   Але...? — голос був м’яким, але наполегливим.

Роман зібрався з силами і ніжно взяв її за руку.

—   Це несподівано... Ти ж знаєш, хто я? — його слова звучали не як заява, а як спроба знайти в ній розуміння.

—   І ти думаєш, що я запропонувала це через гроші чи вплив твого батька? — відповіла Поліна, відкидаючи сумніви легким сміхом. — Ні, я не така меркантильна. Просто ти справив на мене гарне враження. І хоч це може звучати дивно, мені з тобою комфортно.

Роман відчув, як у грудях щось здавилося — це була не стільки радість, скільки несподівана тривога. Комфорт? Для нього це було новим відчуттям. Він звик до ігор, до масок, які одягали люди навколо нього, але тут — поруч із Поліною — все було інакше.

— Я… — почав він, але раптом замовк, відчуваючи, що збирався сказати більше, ніж варто.

— Ти… — підштовхнула його Поліна з легкою усмішкою.

— Добре, давай зустрічатися, — здався хлопець, розуміючи, що його вагання вже починало дратувати дівчину. Але в думках промайнуло: «Це нічого не означає».

Поліна раділа що зробила перший крок у завоюванні серця Стрижака, і раптом міцно обійняла його. Від чого Роман ще більше розгубився. Їй справді було комфортно з ним, і цього разу вона не брехала собі.

Їхні пальці переплелися. Музика продовжувала грати, а в душі Поліни ворушилось відчуття: не все так просто. У ньому було щось невимовне. Недоговорене. Або недолюблене.

***

Коли дискотека підійшла до кінця, і останні акорди музики розчинилися в повітрі, Поліна відпустила його руку і без слів зникла в натовпі. Її очі ковзали по залу в пошуках Олі, а серце — ще трохи калатало від танців з Романом.

Хлопчина розгублено озирнувся. Він хотів щось сказати, запитати номер, зачепити за рукав. Але не встиг. Поліна зникла так само раптово, як і з’явилась. І в цьому зниканні було щось болюче.

—   Поліно… — прошепотів він, шукаючи її поглядом, немов у надії, що ще встигне.

На плече ліг несподівано міцний дотик.

—   О, друже, — посміхнувся Антон, — схоже, ти все ж не просто потанцювати прийшов.

Роман зітхнув. Він ще раз подивився в натовп — ні, її там більше не було.

—   Вона… запропонувала зустрічатися, — промовив хлопець, ніби сам собі. — А потім просто пішла. І я навіть не встиг запитати її номер.

Антон уважно подивився на нього, без звичних жартів. У його очах читалося розуміння.

—   А ти хоч ім’я, її запам’ятав?

—   Поліна. — Роман затримав це ім’я в пам’яті, ніби воно було ключем до чогось важливого.

—   Хоч щось, — усміхнувся друг.

Роман довго мовчав. У думках знову з’явилося обличчя Ельвіри, потім — очі Поліни. Такі ж блакитні, з тією ж глибиною.

—   Вона… вона чимось нагадує Ельвіру. Тільки очима, — тихо промовив Роман, ніби сам себе застав зненацька цим зізнанням.

Антон, що стояв поруч, на мить перестав бути тим легковажним другом, якого Роман звик бачити щодня. Його погляд став серйознішим, і навіть усмішка — не жартівливою, а тихою, майже співчутливою. Він уважно подивився на Романа, ніби побачив його вперше — дорослішого, зміненого.

—   Так ось що тебе в ній зачепило, — сказав Антон після паузи. — Але, друже, давай чесно. Поліна — це не Ельвіра. І якщо ти дійсно хочеш з нею щось побудувати, то маєш зробити вибір. Закрити стару історію. Відпустити її. Інакше — навіщо взагалі починати?

Роман мовчав. Його очі не зосереджувалися на Антонові — він і далі був десь там, у тому танці, в тому погляді, яким Поліна ніби читала його наскрізь. Мить, коли все навколо стишилось і зникло, залишаючи лише її блакитні очі — глибокі, знайомі.

Антон не тиснув, не переконував. Просто стояв поряд. Досить близько, щоб відчути вагу цих думок, і досить мудро, щоб дати другові час усе усвідомити.

Роман знав: Антон мав рацію. Всі ці спогади про Ельвіру, всі «а раптом», незакінчені діалоги в голові — вони тримали його в минулому. Але водночас саме вони зробили його таким, яким він був у цю мить — розгубленим, чесним, справжнім.