ᕙ⁠ Розділ 3 ᕗ

Щойно Поліна переступила поріг клубу, її накрила хвиля світла, звуків і енергії. Лазери пробігали по стінах, баси вібрували в скронях, а повітря було наповнене драйвом, парфумами й нічними обіцянками. Людей було багато — хтось танцював, хтось пив, а хтось просто стояв осторонь, вдивляючись у натовп.

Вона окинула зал впевненим поглядом і, не гаючи ні секунди, вирушила на танцмайданчик. Поруч легко рухалася її подруга Оля, усміхаючись і ловлячи ритм.

Три пісні промайнули, як одна мить. Поліна вже починала втягуватися, коли озирнулася — Оля зникла. Мабуть, відійшла. Але Поліна не встигла навіть подумати про це, як поруч з’явився хтось інший.

Високий, впевнений, спокійний хлопець. Його погляд одразу притягнув увагу — прямий, уважний, майже дослідницький. Це був Роман.

Він помітив її ще здалеку — серед усіх танцюючих саме вона чомусь зачепила. Не лише зовнішністю. У її рухах було щось природне, невимушене, але водночас — глибоке. На мить йому здалося, що побачив Елю. Але ця дівчина була іншою. Живою, новою, іронічною. І він не зміг втриматися.

—   Привіт. Дуже класно танцюєш, — промовив Роман, нахиляючись трохи ближче, щоб перекричати музику.

—   Привіт, дякую, — відповіла вона, усміхаючись. Її голос був спокійним, але з тією самою ноткою зацікавленості, яку він щойно помітив у її погляді.

Поліна поглянула на нього уважніше. Фото, які вона бачила в соцмережах, не передавали й половини — наживо Роман мав інший ефект: впевнена постава, глибокі карі очі, легка, не вимушена усмішка. І щось ще — прихована втома чи, може, затінок болю. Вона не знала, що саме, але це її зачепило.

—   Часто тут буваєш? — запитав він, зберігаючи легкість у голосі, але уважно вдивляючись у її реакцію.

—   Ні, — відповіла вона, трохи знизавши плечима. — Просто хотілося трохи відключити голову. А ти?

—   Вперше. Друг витягнув. Якщо чесно, не думав, що тут буде щось… цікаве.

—   А тепер думаєш інакше? — усміхнулася дівчина, грайливо піднявши брову.

—   Можливо, — сказав хлопець, і зробив крок ближче, зберігаючи поважну дистанцію.

Роман спостерігав за Поліною з цікавістю. Ця дівчина була не схожа на тих, кого він зустрічав раніше. Вона ніби грала, але не намагалася подобатись — просто була собою. І це, було до біса захопливо.

—   Можна дізнатися твоє ім’я? — запитав хлопчина, вже майже впевнений у відповіді.

—   Поліна, — відповіла русявка коротко, але в її голосі прозвучала певна м’якість.

—   Поліна… — повторив він, ніби смакуючи ім’я. — Я — Роман.

—   Дуже приємно познайомитися, Романе.

—   Можна я запитаю дещо особисте? — хлопець трохи нахилив голову, голос став серйознішим.

—   Спробуй, — відповіла Поліна, усміхаючись. Її серце билося трохи швидше.

—   У тебе є хлопець?

Дівчина ледь помітно засміялася — не з іронії, а з легкої несподіванки.

—   Ні, — відповіла вона просто.

—   Добре, — кивнув Роман. Його очі засяяли. — Тоді потанцюємо?

Він простягнув руку. Поліна вагалася лише секунду — і поклала свою в його.

—   Можна, — відповіла русявка, дивлячись йому просто в очі.

Усе навколо раптом здавалося ілюзією — звук, світло, люди. А між ними народжувався момент. Незрозумілий. Несподіваний.

Вони танцювали — без сценарію, без розрахунків, ніби на хвилинку випали з реальності. Музика диктувала ритм, миготливе світло грало на їхніх обличчях, і світ навколо зникав. Поліна відчувала, як із кожним рухом ставало легше, ніби викидало з голови все зайве.

Роман тримався невимушено, не намагався вразити чи домінувати. Його присутність була спокійною, але відчутною — наче хтось, із ким можна просто бути, не прикидаючись.

—   Ну що, тримаєш ритм непогано, — усміхнувся Роман, коли музика дещо сповільнилася. — Відчувається, що ти не новачок.

—   Просто іноді хочеться втекти від думок. От і втікаю сюди, — знизала плечима Поліна, дозволяючи собі усмішку.

Пара танцювала ще кілька хвилин, не надто звертаючи увагу один на одного — просто віддаючись моменту.

—   Ще танцюємо чи робимо паузу? — запитав Роман, коли наступна пісня стала більш ритмічною.

—   Давай ще трохи. Але скоро мені треба йти.