ᕙ⁠ Розділ 2 ᕗ

Роман закинув голову назад, ніби шукаючи у стелі відповіді на власні заплутані думки. Його погляд був спокійним зовні, але всередині вирували ті самі емоції, від яких він намагався втекти вже не перший рік. Останнім часом хлопець не відчував справжнього щастя, а життя більше не здавалося йому захоплюючим. Після смерті коханої все змінилося. Чорна смуга затягнула його, і відтоді він втратив віру в кохання, зневірившись у всьому. Хлопець був переконаний, що так само, як і батько, залишиться самотнім, шукаючи ту єдину, яку вже ніколи не знайде.

Жінки, з якими Роман мав короткострокові стосунки, здавалися йому лише забавами, що не мали нічого спільного з любов’ю. Їм потрібні були лише його гроші, і тому він зводив ці відносини до фізичних потреб, без жодних емоційних зобов’язань. І на наступний день забував їхні імена, наче вони й не існували. 

Але того дня до нього зайшов його єдиний друг з дитинства — Антон. І саме він відволік хлопця від усіх важких думок.

—   Рома, підеш зі мною на дискотеку? — запитав друг, розгойдуючись на дорогому шкіряному кріслі, неначе спеціально дражнився, щоб розворушити його похмурий настрій. — Не хвилюйся, це звичайний клуб, ніякого пафосу… хоча, не виключено, що там буде чимало твоїх шанувальниць.

—   Ти ж знаєш, я не фанат таких місць, — тихо відказав Роман, навіть не піднявши очей. — Але, зізнаюсь, шанувальниці мене не лякають.

Антон лише скосив очі на друга й усміхнувся.

—   Тим краще, бо в мене сьогодні план — витягти тебе з цієї твоєї золотої клітки, — сказав він, проводячи поглядом по світлій кімнаті з дерев’яними акцентами, м’якими меблями та ледве помітним запахом червоного дерева й шкіри.

Хлопець зітхнув, наче зважував у голові, чи варто міняти тишу й комфорт на гучну музику та запах дешевих коктейлів.

—   Ти серйозно хочеш, щоб я пішов у цей… ем... «звичайний» клуб? — нарешті перепитав Рома.

—   Саме так. Там немає твоїх віп-лож, але є люди, які вміють веселитися без рахунку в банку, — підморгнув Антон.

Роман підняв брову, але в його очах уже з’явилася іскра зацікавленості.

—   Сходи хоча б один раз! Якщо не пощастить — і далі сидітимеш удома, — сказав друг, підводячись з крісла й кидаючи на друга погляд, у якому перепліталися турбота й втомлена надія. — Ти ж знаєш, що Еля хотіла б, щоб ти був щасливим, — додав він, обережно підбираючи слова, наче боявся торкнутися болючої рани.

Хлопець зітхнув і відвів погляд, відчуваючи, як важкі спогади знову затоплюють його душу.

—   Щастя? Це для когось іншого, не для мене, — холодно відповів Рома, намагаючись відгородитися від слів, здатних розбурхати давно заховані емоції.

Антон зробив паузу, зітхнув і сів поруч. Він знав, що Роман не любить говорити про Елю, але цього разу мовчати не міг.

—   Тобі потрібно хоча б на хвилину відпочити від цього болю, — сказав друг, дивлячись на Рому, в якого життя, здавалось, зупинилося. — Минуло вже три роки, а ти все ще тримаєшся за свою першу любов, ніби вона стоїть поруч. Ти мусиш дати собі шанс жити далі.

Роман лише стиснув руки на колінах, збираючи думки, що розсипалися від цих слів. Він підняв голову, але дивився крізь Антона, а не на нього.

—   Ти не розумієш, — тихо, але з неприязню сказав хлопець. — Ніхто не замінить Елю. І неважливо, скільки часу минуло.

Антон замовк. Він справді не міг зрозуміти — їхні світи й досвіди були занадто різними.

—   Я не прошу забути, — м’якше мовив друг. — Але ти не можеш прожити все життя в минулому. Ти сильніший за це. І ти заслуговуєш на більше, ніж вічну темряву.

Роман мовчав. Можливо, й хотів би вірити, що світло ще можна знайти, але біль стирав будь-яку надію. Якби Еля була тут, вона змусила б його спробувати… але її не було.

—   Може, я й заслуговую на більше, — нарешті промовив він, майже безжиттєвим голосом. — Але я не знаю, чи зможу це знайти.

—   Не дізнаєшся, поки не спробуєш, — відповів Антон. — Йдеться лише про один вечір. Без віп-лож, кришталевих келихів і твоїх «лакшері» звичок. Можливо, там і буде пара твоїх шанувальниць, але ти ж не боїшся уваги?

Хлопець ледь помітно всміхнувся.

—   Один раз, — після паузи погодився він. — Але не чекай від мене чудес.

Антон розсміявся й плеснув його по плечу.

—   Уже добре. Це перший крок.

Роман лише знову зітхнув. Можливо, він не вірив у щастя, але це був перший крок, який хлопець зробив після трьох років болю. Антон пішов залишивши друга з роздумами. Рома не сподівався, що на дискотеці зустріне когось, хто змусить його серце битись швидше. Але для друга він готовий був ризикнути, навіть якщо це мало бути всього лише коротким візитом.

Але, як би хлопець не відганяв ці думки, одне питання не давало Роману спокою:

«А що, як це — вона? А що, як я все ж зустріну ту, яка зможе залікувати мій біль?»

Він ненавидів себе за цю надію. Вона здавалася зрадою. Але десь глибоко, на самому дні душі, ворухнулося щось забуте, крихке — віра. Віра в те, що, можливо, другий шанс існував. Що, можливо, він мав право жити без болю.

За ці роки Роман змінив місто, намагався збудувати нове життя з нуля — новий будинок, нові люди, інший університет. Але нічого не змінилося всередині. Біль залишився.