23

Крок за кроком я повільно крадуся до Трону так, немов боюся розбудити чудовисько. Я тремчу, але все ж змушую своє тіло рухатися, натомість сама подумки промовляю:

- Це всього лише трон...

Трон, який мало не вбив мене минулого разу.

- Немає про що турбуватися...

Якщо повторити це тисячу разів, цілком можна в це повірити.

Монстр уже близько, лише за півкроку. Ми зупиняємося, а я ледь стримую вдих полегшення. Середзем'я дуже погано на мене вплинуло - я стала неймовірно боягузливою. Пам'ятаю, в дитинстві я не раз не слухалася батьків, і потайки підкрадалася до самого кордону з ельфійським лісом. Але зараз не про це...

Хейян не випускає мою долоню зі своєї, підносить наші долоні до підлікотника Трона.

- Просто привітай Трона. Ти маєш звикнути до його могутності.  Для цього не обов'язково віддавати йому всю себе.  Контролюй потік сили всередині себе, не дозволяй їй... свавільничати.

Я застигаю в страху. Як легко він про це говорить: «не віддавай себе». Можна собі уявити, що мене хтось про це запитає.

- Ти готова? - м'яко запитує він.

- Ще одна хвилина.

Мій голос злегка тремтить. Король сьогодні напрочуд терплячий. Він дає мені хвилину, а потім ще й ще, терпляче чекає, тримаючи мою руку у своїй. Нарешті, зібравшись із духом, я киваю, і він притискає мою руку до дерева.

Під шкірою спалахує іскра. У вухах тріщить. Я все ще залишаюся у своєму тілі. Цього разу мене не затягує в магічні лапи Трона. Я моргаю і повільно дихаю, справді відчуваючи, як у мені біжить якийсь гарячий потік. Невже це і є та горезвісна сила? Шрам тихо скиглить, обережно підповзає до мене.

Хейян більше не утримує мою долоню. Я торкаюся Трону з власної волі. Потік сили, що струмує всередині мене, здається спокійним. Цього разу мій зв'язок із Троном стабільний і спокійний. Я знову відчуваю глибоке коріння, що йде в основу світів, але воно не тягне мене за собою.

- Що ти відчуваєш? - шепоче Хейян.

Його руки більше не торкаються мене, але він стоїть так близько, що я відчуваю тепло його тіла. І це діє на мене двояко. З одного боку, мені набагато спокійніше знати, що в будь-який момент він надасть мені допомогу. З іншого - його близькість мене трохи хвилює. Зовсім трохи.

- Його корені такі могутні. Вони... раді мені, але не намагаються схопити. Я відчуваю землю, вона суха, дуже тверда, немов камінь. Мені здається, цей камінь заважає корінню. Вони не можуть його зрушити. Хочуть, але не можуть. Вони групуються перед каменем, навколо чогось, схожого на клітку. Я не можу визначити, що це таке. Але... Я не бачила це «щось» минулого разу.

Хоча, це й не дивно - минулий раз мені запам'ятався лише вибухом болю, через який я більше нічого не побачила і не відчула.

- Не поспішай, Катріель. Прийде час, ти все зможеш побачити.  А поки що заплющ очі. Не забувай контролювати силу...

Я роблю глибокий вдих і знову виконую його вказівки. Тепер я почуваюся набагато спокійніше і впевненіше.

- Уяви, що ти рухаєшся на південь. Ти досягла околиць Руара.  Що ти бачиш?

- Річку.

- Розумниця. Це річка Вільє. Падаючи з Гори Мороку, спочатку вона огинає Руар, потім перетинає Грань, і несе свої води до твого міста.

- А Ельфійський Ліс? - шепочу, подумки відтворюючи озвучену ним картину, - Ти забув Ельфійський Ліс.

- Те, що ви називаєте Ельфійським Лісом, ми кличемо Гранню.

Ось тут я здригнулася. Так ось, чому ніхто з людей, які потрапили в Ельфійський Ліс, так і не повернулися.

- Але... там ростуть дерева, - заперечую я, - і квіти...

Я точно пам'ятаю крихітні острівці яскравої квітучої зелені, що виросла там, де ступила моя нога.

- Кожному Грань бачиться по-своєму. Зараз не думай про це. Ти перетинаєш річку Вільє. Проносишся рівнинами, пагорбами... Що бачиш?

- Гори, - кажу і здригаюся, коли уявний вітер жбурляє в мене оберемок крижаних крихт.

- Чудово. Відчуй їхні снігові хребти. Зайди в дрімучі ліси фейрі.

- Вода, скільки води, - шепочу, і чую у відповідь захоплений сміх.

- Ти побачила... Добре. Там, де океан з'єднується з горизонтом, Грань відокремлює наш світ від Позамежжя. Не торкайся її...

Я ледь дихаю від захвату.  Це прекрасний світ! Невже це не просто гра моєї уяви? Я немов біжу від одного місця до іншого, намагаючись встигнути за його словами.

Я тремчу від холоду гір. Я чую щебетання птахів, що прокидаються в лісах, які оживають навесні. Я відчуваю запах солоного повітря, захоплююся безкрайнім темним горизонтом на краю світу.

І де б я не опинялася, земля тягнеться до моєї магії, намагається прив'язати мене до себе.  Куди б я не потрапила, скрізь залишається частинка мене. Пагорби вкриваються квітучими галявинами.  Снігові шапки гір тануть там, де торкнулася моя нога, і поки ще тоненькими струмочками стікають униз, у долини до ельфів і в густі ліси фейрі.

Раптово розплющивши очі, я відсмикую руку від трону і намагаюся перевести подих. Світ кружляє перед очима і розгойдується. Я похитнулася, втрачаючи рівновагу, але тут же віднайшла її, опинившись у теплому кільці рук Хейяна.  Шрам теж опиняється поруч, притискаючись до мого стегна.