2.

- Про що ти говориш, Марку? - запитую я. Щось неприємно кольнуло мене в серце. - Ти - Хранитель. Я - єдина на острові травниця. Ти знаєш, як хворіють зараз наші люди? Хіба ми можемо виїхати в такий важкий час та залишити всіх напризволяще?

Я повернулася за свій стіл і кинула щедру щіпку трави в одну з моїх найцінніших речей - срібний чайник.

Це один із двох подарунків, який зробив мені Марк. Чайник він подарував мені, коли остання знахарка нашого острова передала мені свою книгу із заклинаннями. І, не повірите - банку з п'явками. Вони, до речі, часом творять чудеса. Іноді буває просто достатньо дістати цю банку, а у хворого і сили негайно з'являються, і швидкість неймовірна розвивається. Якщо чесно, то я бува частенько спекулюю неприязню людей до цих милих чорних черв'ячків, що дає змогу суттєво економити мої зілля. А ось із книгою заклинань усе набагато складніше. Я досі так жодного з них і не застосувала - щось темне, гнітюче щоразу зупиняє мене, варто мені відкрити сторінку книги.

Інший подарунок, намисто, він подарував мені, коли я була ще дівчинкою, і відтоді за його проханням я ніколи його не знімала. Від обох подарунків захоплює дух, адже це справжні ельфійські речі. Вони завжди вражають уяву магією, що живе в них, і, до того ж, вкрай рідкісні. Я зазвичай ховаю намисто під одягом, щоб випадково не підставити Марка.

- Катаріно, просто повір мені. Нам потрібно виїхати. Я впевнений,що хранителі не знайдуть до завтра Королеву для ельфів. А це означає, що більшій частині жителів твої зілля вже не знадобляться - ельфи просто перекриють джерело життя.

- Те, що ми почнемо старіти, як звичайні люди, не означає, що ми з тобою більше не потрібні місту. До того ж - дива трапляються. Можливо, що поява ельфів спровокує в когось пробудження магії.

- Я хочу забрати тебе звідси, - вперто твердить Марк. Він вказує на сумку біля своїх ніг. - Я зібрав усе необхідне в дорогу. На пристані на нас чекає човен, готовий до відплиття.

Я хитаю головою. Уперше за весь час я відчуваю до нього якесь дивне глибинне роздратування. Навіть он, рука здригнулася, потягнулася до банки з моїми в'юнкими вихованцями. Але, передумала.

Марк підходить і спирається ліктями на стійку, кидає погляд нагору.

- Вони ще не прокинулися, - кажу я про своїх батьків, одразу розкусивши його погляд.

Їхня кімната розташована над моєю майстернею, і від світанку звідти ще не долинало жодного звуку.

Ось ще одна причина, через яку я не можу виїхати. Я - пізня, але дуже довгоочікувана дитина, і народилася, коли мої батьки вже зневірилися мати дітей. Моя мама прожила свій п'ятнадцятий десяток років, батько - двісті двадцять років. Якщо ельфи не знайдуть серед нас Королеву, вони перекриють Джерело Життя. І мої батьки просто помруть тієї ж миті, як і багато інших жителів нашого острова. І якщо все ж таки це станеться, я хочу тримати в цей скорботний момент своїх батьків за руки і дивитися в їхні згасаючі очі.

І я рішуче не розумію, чому Марк не може з цим змиритися. Адже, за великим рахунком, нам із ним нічого не загрожує. Мені - всього дев'ятнадцять років, йому - двадцять п'ять. Ми встигнемо ще прожити своє щасливе життя.

Відтоді, як три тисячоліття тому було підписано Договір між ельфами і людьми, кожні триста років у Фалькорі, як за годинником, в однієї з дівчат прокидалася магія. Так народжувалася чергова Королева Ельфів. Знайти її ніколи не становило труднощів: адже вона могла вилікувати однією лише думкою, або могла змусити рослини вирости з безплідної землі. Птахи, звірі, метелики - всі прагнули скупатися в її магії і постійно перебували поруч.

Але вже минає триста перший рік, а Королеву так і не знайшли, і час жителів Фалькора стікає - вони готуються до найгіршого.

- Катаріно, - хапає мене за руку Марк. Від того, як він дивиться на мене, у мене перехоплює подих. Мені навіть доводиться нагадати собі про те, що потрібно дихати. - Я хочу вивезти тебе з острова і провести час, що залишився, з тобою. І тільки з тобою. Звичайно, ти це і так знаєш... я кохаю тебе вже дуже давно.

Я кілька разів відкрила і закрила рота. Немов та рибка, яку викинуло на берег річки. Я цього не знала, адже він ніколи мені раніше не говорив таких слів. Хоча, як і кожна закохана дівчина, мріяла почути ці зізнання.   Вже ж я точно його кохаю. Я закохана в нього настільки, що готова не звертати увагу на його убогу рудувату чи то бороду, чи то щетину. І безглузду звичку командувати мною. І виправляти мене на кожному кроці...

А скільки я мріяла про те, щоб почути ці слова? Щоправда, я уявляла собі цей момент дещо інакше. Він - схиляє коліно, сонце світить яскравим німбом довкола його чомусь довгого волосся, а я така вся промениста, у повітряній сукні... а не в забрудненому лавандовою олією робочому халаті. Пальчики поколює від захвату...

Вираз його обличчя тьмяніє після мого тривалого мовчання.

- О, я розумію... А ще я думав, що ти...

- Я теж тебе кохаю.

Щойно я вимовляю ці слова, сонце, німб, уклінний чоловік із мрій випаровуються, поколювання зникає. Кінчики пальців, навпаки, німіють. Ох, навіть язик мій ніби затерпає від цих слів.

- Я кохаю тебе з самого дитинства, - хочу сказати, але язик ніби до піднебіння приріс.

- Тоді тікай-но разом зі мною, Катаріно.