Два вступи

Серйозний вступ 

1. Ви можете ставити запитання та ділитися своїми знаннями в коментарях чи в особистих повідомленнях: за іменем Ліза Нечипуренко на фейсбук або за посиланням: 
https://www.facebook.com/profile.php?id=100038082549288 
2. Ваша допомога дуже важлива для мене, як і коментарі, з яких я розумію, чи корисна, чи цікава для Вас ця інформація. 
3. Не соромтеся ставити запитання, навіть якщо Ви вважаєте їх безглуздими. Коли йдеться про мову, запитання не можуть бути безглуздими. 
4. Якщо ми хочемо створювати якісну літературу, між нами не може бути конкуренції. Якщо я не зможу написати оповідання по вашому запитання, я скажу про це одразу. Якщо я можу, але твір виходить завеликий або заплутаний — Вам доведеться почекати але всі пропозиції будуть розглянуті. Пишу твори в тому порядку, в якому потрапили до мене побажання.

​​​​​5. Вся інформація перевірена й узгоджена з правописом. 

'Справжній вступ

Ну от і все. А тепер збираємо валізи смаколиків, радості, щастя, уваги, по п'ять хвилин вільного часу на кожні три дні та вирушаємо до чарівного світу Української Мови. 

Мова

Вона сиділа на зеленій лавці на автобусній зупинці, гортаючи сторінки маленької книжечки в темно-синій палітурці, і час від часу поглядала на годинник. 
— Нарешті змінили, — всміхнулася жінка, глянувши в люстерко, і, немов би помолодшала на кілька років. 
Вона була одягнена в темні джинси та легку аквамаринову куртку, на плечі висіла сумка, куди вмістилося більше десяти учнівських. Жінка була трохи вищою за середньій зроіст, мала русяве волосся до плечей, карі очі під прозорими окулярами. Вона працювала вчителькою мови та літератури в запорізькій школі. На вигляд мала років шістдесят (хоча насправді їй набагато більше). Нічим не відрізнялася від інших п'яти жінок, що стояли біля неї. Єдине тільки... Інший вираз обличчя: доброзичлива усмішка, ланідний погляд. І ніхто б ніколи не здогадався, що вона — сама Українська Мова. 

Література

— Доню, йди до мене, — Мова махнула рукою білявій першокурсниці, і та підбігла до неї й сіла поруч, розгортаючи зошити з конспектом. 
Жінки, зашепотілися, поглядаючи то на Мову, то на Літературу. 
Вона була струнка, висока, мала пишне хвилясте волосся, яскраві сині очі, одягалася у вишиванку із витонченим синім орнаментом, шовкову чорну спідницю до землі, підперезану червоним поясом, на шиї мала червоне намисто, а на плечах — квітчасту синю хустину. 
— І яке вам діло до мене?! — Література суворо подивилася на жінок. — Я сама вирішую, як мені і в чому ходити, а якщо ви такі мізерні, що вважаєте вишиванку «позоріщем», то я це виправлю. 

Історія

— Я ще з автобуса не вийшла, а вже тебе почула, — до них підійшла низенька худенька жінка п'ятдесяти років і сіла з іншого боку біля Мови. — Хіба ж можна так кричати? Ти постійно то кричиш, то росіянізмів назбираєш, що не відіб'єшся, а тоді до повстання людей підбурюєш.  
— Я ще не кричу, — образилась дівчина, але затихла, бо для неї суперечити Історії — найстрашніше. 
— Що там? — запитала Історія, забираючи в Мови книжечку, яка виявилась Українським правописом. 
— Зміни. 
Історія почала переглядати зміни, шукаючи ті, що не відповідають історичній дійсності. Література ж просто розглядала її: низенька, тендітна, світле золотаве волосся — трохи довше, ніж у Мови, одягнена в чорні штани, білу сорочку й незмінну довгу кофту кольору її волосся. І як такій маленькій вдається бути такою суворою, щоб на її уроки історії діти не дозволяли собі приходити без зошитів? 
Історія повернула правопис, і всі втрьох пішли додому до Мови, щоб вона могла залишити там зошити. 
Література ще раз гнівно глянула на тих жінок, що її обговорювали. 
Історія повела рукою вбік, ніби намагаючись торкнутися рівної поверхні. 
Жінки замовкли, немов нічого й не казали. 
Вона втомлено глянула на Літературу й мовила: 
— Ще кудись улізеш... Розстріляю... Без розмов! 
Але без Літератури нам ніяк... та й Історія занадто добра, щоб таке зробити. Тому не хвилюйтесь, а краще йдіть за дівчатами. Не відставайте, бо запізнитесь  на унікальну й неповторну екскурсію.