Розділ 6. Така війна

Усе ж добре, що Курт та матір залишилися там. Уся моя дорога через ліс змушувала мене затихати та ховатися у хащах, очікуючи, доки ворожі патрулі пройдуть повз. З двома хворими це було б важко та небезпечно для них самих. Весна ще холодна, та й листя на деревах ледве виросло, через що ховатися тут було досить непросто. Та я маю подолати ці складнощі заради родини, бо я пообіцяв це батьку.

З часом патрулів ставало все менше, і мені навіть дихалося простіше без них. Але далі я мав дістатися столиці, під якою повинно стояти військо батька. Чи, може, воно вже в стінах Вейміру, а батько вже носить на голові корону? Цілком можливо, що я зустріну дорогою батькового посланця, що мав би доставити до нас ці гарні новини.

Через деякий час, коли вже починало вечоріти, я дістався невеликого села, що стояло на березі річки. Мені потрібен був лише міст, але я вирішив приструнити коня, щоб добре оглянутися. Село здавалось закинутим, але одночасно із цим я бачив людей, що ховались, як тільки мене бачили. Вони виглядали голодними та наляканими, і не було жодного чоловіка. Були й діти, що продовжували сидіти де-не-де та навіть не ховалися: у них, мабуть, не лишилося тих, хто міг би їх загнати до будинку.

Мала дівчинка, років тринадцяти, дивилась на мене наче скляними очима та повільно жувала щось схоже на шматок побитого морозами та гниллю гарбуза.

Невже це ворожі солдати позабирали в них їжу? Невже їм не вистачило того, що було в нас у маєтку? На жаль, я навіть не додумався взяти із собою їжу, залишивши її всю Курту та матері.

— Що тут сталося? — запитав я в дівчини, зупинивши коня.

Мала ледь сиділа, похитуючись наче листя на вітрі, але увагу її я привернув. Вона притисла до себе шматок підгнилого гарбуза, після чого проковтнула те, що встигла пережувати.

— Сусіди кажуть, що війна, — голос її теж був нездоровий та хрипкий.

— У вас забрали їжу? Це ті солдати із червоними плащами, що прийшли нещодавно?

— Спершу забрали їжу й батька в армію, ще восени, а потім знову прийшли не так давно, — протягнула дівчинка, згадуючи все так, наче з того часу минуло вже багато років. — Але плащі були білі.

— Бути такого не може, — здивувався я. Мабуть, мала щось наплутала, не інакше. — Це справді було так?

— Мама казала, що до війни завжди їжу та чоловіків забирають. Спершу беруть усе зайве, а потім, що тільки можуть забрати. От усе й забрали.

Це була ще дитина, але чомусь я вбачав у ній дорослу людину. Мабуть, переживши достатньо, люди швидко дорослішають. І саме тому я почав розуміти — справді білі плащі, вона не бреше та все зрозуміла правильно. Батько б ніколи не дозволив поповнювати воєнні запаси таким способом. Хтось зробив це в нього за спиною? Я обов’язково маю розповісти йому про це, щоб винуваті були покарані.

— Де твоя мама зараз? — запитав я та зліз із коня.

— Там, — вказала вона пальцем на двері будинку. — Хворіє після зими, і тепер весь час спить.

— Ходімо, може, я спробую чимось вам допомогти, — промовив я та фальшиво усміхнувся.

Усе ж у мене були й свої проблеми, але батько вчив мене бути справжнім чоловіком, і я просто не можу не зробити щось для цих людей. Та й все одно треба буде десь заночувати, і краще це зробити в будинку, ніж десь під деревом.

— Ви лікар? — запитала мала та ледь стала на ноги.

— Ні, не лікар, але розпалити пічку зможу, — відповів я, поглянувши на димохід, з якого взагалі не йшло диму.

У будинку було темно, і я не одразу звик до цього. Але поступово я розгледів велику кам’яну пічку та матір дівчинки. Жінка лежала на ліжку поруч із пічкою. На вигляд їй було жахливо холодно. Дрова в будинку були, але вогонь розпалити було нічим. Дивно, що місцеві не допомогли із цим раніше.

— А кінь не втече? — запитала мала, поки я думав, як розпалити багаття.

— Ні, він у мене розумний і знає свого господаря, — відповів я та підійшов до ліжка, з якого дістав трішки сіна, що було підстилкою. — Знайди мені якусь палицю, невелику, але й не малу.

І дівчина побігла її шукати. Дивно, мені здавалося, що сили вже давно покинули її, але тепер вона виглядала більш живою. Повернулась вона швидко, принісши те, що я просив.

Віддерши шматок кори, я поклав на неї сіно та почав терти палицею. Цього мене колись навчив Бертольд, поки ми гуляли лісом декілька років тому. Щоправда, справа це складна. Декілька разів я зупинявся, щоб відпочити, сподіваючись, що наступна спроба буде вдалою. Руки швидко починали боліти, та й голод давав про себе знати — знову пожалкував, що забув взяти їжу. На шостий раз маленький вогник, на який я так очікував, усе ж з’явився та охопив собою сіно. Щоб не дати йому згаснути так само швидко, як і спалахнути, я доклав на кору трішки стружки та ще сухої трави.

— Ну ось, залишилося тільки підкидати дрова. Але спершу треба щось тонкіше, — промовив я та вставився на дівчину. Її погляд був навіть трішки щасливим, поки вона спостерігала за вогнем. Та бурчання в її животі це щастя швидко зігнало. — Їсти взагалі немає чого? Ніхто тут навіть не полює?

— Полювати тільки мій батько вмів, — задумавшись, промовила вона та підійшла ближче до вогню, щоб зігріти руки. Пальці її були кістляві, я тільки зараз це помітив. — А із лука стріляти ніхто тут не вміє. Та й кажуть, що без дозволу не можна.