Розділ 1

– Ти чому спізнилася? – бурмоче подруга, заштовхуючи мене до кабінету. – Я тут ледве змогла тебе прикрити. Новий бос просто псих. Провів нараду за десять хвилин. Але кожного з нас встиг рознести! Тільки потрап йому під гарячу руку. Злий як чорт. Ще гірше від нашого попереднього начальника.

– Пробач, мені ж спочатку Богдана до школи відвезти, потім близнюків у садок, а там вихователька захворіла, довелося терміново шукати, хто догляне малюків. Дивом домовилася, – зітхаю. – Не могла ж я їх на роботу взяти.

– Ні, ти що, – Міла хитає головою. – Новий бос дітей не виносить.

– Коли ти встигла стільки про нього дізнатися?

– Видно все. Ти тільки чула б, як він Андрія вичитував. Коли побачив у нього на столі світлини з дітьми. Сказав, що тут не місце для сімейних альбомів. Потрібно думати тільки про роботу, а не розпливатися в ніжностях.

– Ясно, – киваю. – Дякую, що прикрила.

– Він на тебе чекає. Зі звітом.

– Коли?

– Зараз.

– Почекай, – хмурюся. – Але ж звіт ми лише по вечорам…

– Слухай, Катю, думаєш було так багато варіантів, що йому набрехати? Я сказала, що ти звіт йому готуєш. Відразу після наради до нього зайдеш. Ось, давай, сама тепер викручуйся. Я й так зробила, що могла.

Мила похитала головою, замріяно закотила очі.

– Взагалі він гарячий чоловік. Побачиш такого на вулиці – і все, погляд не відвести. Хоча такі чоловіки вулицями не ходять. Тільки на крутих тачках їздять. Красивий він. Наче з обкладинки журнала. Ще й казково багатий.

Я майже не слухала подругу, збирала папери. Звіт майже готовий. Я завжди намагаюся зробити завдання раніше. Але перевірити його теж не завадило б.

– Високий він. Під два метри. І постать така… костюм лише підкреслює. Навіть не уявляю, скільки часу він проводить у спортзалі. Мабуть, там і ночує. Але знаєш, крутіше за все його очі. Арктичний лід. Сині-сині. Я такого кольору ні в кого ще не бачила. Хоча якщо…

– Міла, твій файл де?

– Який ще файл?

– Для звіту.

– Ну ввечері ж надішлю, – знизала плечима. – Ох, Катю, зовсім мене не слухаєш. Я ось думаю. Чи реально з таким чоловіком замутити? Або без шансів?

– Ти сказала, що він псих.

– Ще який! Деспот. Такому жодного слова проти сказати не можна. Розмаже. Характер у нього жахливий.

– І навіщо тобі стосунки з такою неврівноваженою людиною?

– Ну, може, і до нього вийде знайти підхід. Працюємо ж разом. Кабінет його поряд із моїм. Хто знає як все складеться.

– Мила.

– Ну що? Це ти жодних стосунків не хочеш. Вся у турботах про дітей. Трьох на собі тягнеш. А я дівчина вільна, зараз в активному пошуку.

Так, мені й справді не до пошуку стосунків. Богдан тільки до першого класу пішов, а треба вже думати, яких репетиторів йому наймати. Близнюкам п'ять років, Маша та Марк ще в садок ходять, але я хочу для своїх малюків найкращого, тому треба вже домовлятися щодо їхнього майбутнього навчання.

Все це потребує грошей. Мені потрібна моя робота, а ще важливо отримати підвищення. Доведеться шукати підхід до нового боса. З колишнім начальником проблем не було. Сувора людина, але співробітників він цінував, нікого б не відчитував за фото дітей на столі.

Я насупилась, дивлячись на свій стіл. Так, фото моїх трьох дітей на робочому місці явно новому босу не сподобаються. Я зітхнула та зібрала рамки, схвовала все до ящику.

– Нічого собі, – хмикнула подруга. – Теж вирішила з ним щось замутити?

– Мила, ну що ти таке кажеш?

– А ти це через Андрія… – зрозуміла вона причину мого вчинку. – Знаєш, ти про дітей мовчи. Якщо він дізнається, що в тебе троє, то чорт знає, що йому на думку спаде. Ну може вирішить, тобі не до роботи, часто будеш відгули брати чи лікарняні…

Я зібрала документи до папки та вирушила до начальника.

– Дем'яне Олександровичу, – долинув до мене голос секретаря. – Ось папери, які ви просили.

Я вже взялася за ручку дверей, але застигла.

Дем'ян? Від одного лише звуку цього імені похололо під серцем. І тут у пам'яті спалахнули слова Мили.

"Очі у нього сині-сині... арктичний лід..."

Це ж вона про нового начальника? Звісно, ​​про нього.

Ні. Просто збіг. Той Дем'ян, про якого я зараз думаю та якого ніколи в житті не хочу зустрічати, давно виїхав із країни. Якось мені навіть потрапило на очі його інтерв'ю. Чоловік кілька років тому влаштувався в Америці, там розпочав бізнес.

Навіщо йому повертатись?

Я нервово посміхнулася та зайшла до кабінету.

– Доброго дня, Дем'яне Олександровичу, – сказала я. – Звіт готовий.

Високий чоловік стояв спиною до вікна. Недбалим жестом він наказав секретареві вийти. Так, саме “наказав”. Інакше такий жест не сприймався.

Рухи цієї людини різкі. Владні. І так, Мила мала рацію, він напевно весь вільний час проводить у спортзалі. Такий величезний.

Моє серце сжалося.

Високий. Масивний. Похмурий.

Занадто багато збігів. І взагалі…

Ні, це просто маячня. У Дем'яна зовсім інший бізнес. Інше життя.

Новий бос розвернувся та подивився на мене.

– Чого чекаєш? – хрипкий голос змусив заледеніти зсередини. – Показуй звіт. Час спливає.

Дем'ян.

Це справді він.

Той самий Дем'ян, якого я не бачила вже понад п'ять років. Батько моїх дітей. Він що мене не впізнав?

...

– Ось, будь ласка, Дем'яне Олександровичу, – подала йому папку з документами.

Чоловік перевів погляд на папери.

Здавалося, я не викликала в нього жодного інтересу.

Дем'ян Байсаров жодної краплі не змінився. Такий самий... зухвалий покидьок. Цинічний. Жорстокий. Справжній тиран. Його приваблива зовнішність могла обдурити, але лише на самому початку. Потім на поверхню виходила справжня природа цього дикого та безжального звіра.

Він пройшовся кабінетом, переглядаючи вміст папки. Недбалим жестом послабив вузол краватки та розташувався за столом.