Дивний ліс

- Діду, я так зрозумів, що до того лісу неможна ходити, бо там люди зникають? - спитав хлопчина. 
- Так, внучку. Усі хто заходив углиб там і залишалися. 
Мені захотілося ж дізнатися, що там не так, отже я підійшов до чоловіка, що сидів на лавці і запитав: 
- А можете точніше розповісти про той ліс? 
Дідусь дивно зирнув на мене і мовив: 
- Нащо воно тобі? Хочеш в свій останній путь?... 
- Я б хотів дізнатися краще, що там, - мовив я. 
Старий задумався. Хвилину промовчав а потім мовив до внука: 
- Дитя, збігай до мамці, допоможи їй, - а потім додав впівголоса, - а ти, добродію присядь на лаву, історія не коротка. 
Хлопчина побіг в хату, а старий дістав трубку і почав заправляти її травами. 
- Ти хочеш почути все як є, чи як розказують людям? – запитав старий. 
Я спочатку не зрозумів і глянув на нього запитливо. Він сказав: 
- Я знаю цю історію не по розповідям. 
До мене дійшло… 
- Вислухаю вашу історію із початку і до кінця. 
- Добре, - мовив старий, запихаючи останні листочки в трубку. Клацнув пальцями і у нього в руці запалав вогник, який він направив до люльки. Затягнувся. 
- Отже слухай, було це років з п'ятдесят назад, мені тільки-но двадцять один стукнув, як зараз пам'ятаю. Літо, сонце, хороший день для прогулянки в лісі. Ми тоді ще гуляли по ньому, але неглибоко. Ми із другом вирішили перевірити легенду і захотіли піти вглиб, - він ще раз смачно затягнувся. Взяли по луку із дюжиною стріл, кинджали і вирушили. 
Мене затягло в цю історію, я хотів її почути і нахилився трохи до оповідача щоб нічого не пропустити. 
- Ніхто не хотів ходити тою дорогою, - продовжував старий покурюючи люльку, - і не дарма. Спочатку ми йшли спокійно, але згодом почуяли в повітрі запах гнилого м'яса і відправилися, на свою голову, до джерела того запаху. Сонце підходило до зеніту, як ми наткнулися на халупу, де лежали трупи. Мене відразу перекосило і я оглянувся на супутника, а він уже блював, такий запах там був. Я побачив записник із пером і підняв його. Після цього запропонував втікати звідси. Друг мене підтримав, - старець більш нервово почав курити трубку. Ми пішли геть. Я дістав того записника і почав читати: 
 «7 липня  
Ми із загоном вояк вирушили в похід до місця збору. Все тихо. 

  15 липня 
На горизонті видно ліс. Багато людей закликало командира звернути, але ж він тільки опирався і кричав, що так ми зекономимо цілий день. Він не передумає. 

  16 липня 
Зайшли на пару сотень метрів углиб, зупинилися на привал. 

  17 липня 
Пройшли далі вглиб. Жодної тварини, щось тут не так. 
  
  18 липня 
Мені здається, чи ми ходимо по колу. Багато солдатів починають хвилюватися.  

  19 липня  
Ми точно ходимо колами… уже третій раз за сьогодні проходимо мимо цієї триклятої хати, хоча йдемо весь час прямо. 
    
  20 липня, чи ні 
Сонце завжди в зеніті… ми зупинилися коло тієї хати і шлемо розвідників, але вони йдуть в одну сторону і вертаються з іншої… Ми згинемо тут.    

   Ще декілька днів, на мою думку 
Ми прокляті, припаси закінчуються, виходу немає. 

   СОНЦЕ В ЗЕНІТІ 
Багато людей померло від нестачі їжі та води, думаю і мені недовго залишилось. 

  … 
Пишу з останніх сил. Я бачу місто в небі… бачу привидів, що забирають душі померлих, бачу Ауру навколо цього місця і бачу діру в ній… можливо це вихід. Якщо хтось це читає, то вона між двух рунних каменів, а над нею сонце. Як же воно сяє.» 


- Мій друг мене покликав і сказав, що ми тут були. Я глянув вперед… - нервово затягнувся старий. Я бачив, як у нього тряслися руки. 
- А далі, далі що? – спитав я. 
- А далі… далі я йому розповів усе, що прочитав. Ми спочатку не вірили і теж бродили, ніби довго, але сонце не збиралося сідати. Потім ми повірили письменам і почали шукати вихід. Нам треба було потрудитися. Ми уже конкретно зморилися і я захотів перевірити останнє послання в тому щоденнику. Підійшов до трупа і знайшов місце, де видно два камені, що стояли під сонцем, це було метрів за тридцять від хати, вони були непримітні. Я підійшов і кинув туди камінь, і він зник, бачив би хтось наші лиця тоді. Ми із другом мигом шмигнули в той портал… це був справді вихід, - він струсив люльку і пустив скупу сльозу. 
- Але що ж не так? - спитав я, - ви ж вибралися. 
Старий засмутився, пару сльозинок текло по щокам. 
- Так, юначе, але ми виринули не в одне місце. Я потрапив в інший світ і мій друг теж. Нас розкидало. Я тут отримав магію і деякий час був як посланий якимось божеством для місцевих, але я звик. Я з іншого світу, друже. Паралельного. Бозна де мій друг зараз. 
Я встав із лави. Розім'явся.  
- Дякую вам за таку цінну інформацію і за гарну історію.  
Старий витрях люльку і заховав її. Прибіг малий. Я ще раз подякував і рушив далі, міркуючи над розповіддю.