Дитинство в СРСР

ДИТИНСТВО.

З'явився я на цей світ 5 лютого 1957 року. Як це відбувалося, на жаль, не пам'ятаю. За словами батьків, пологи приймав лікар на ім'я Володимир. А дійство відбувалося в маленькій хатинці бабки Баранчихи. Батьки згадували, що стояли люті морози. Там і застав цей момент мою матір.

Батько Кирило Купріянович 1926 року народження, родом із хутора Ворсенськ. До 1939 року жили вони, при так званій панській Польщі. З дитинства був пастухом. В школу не ходив. Навіть гадки не мав, що така може бути. Перший прихід радянської влади через її короткочасність, він в своєму ведмежому кутку майже її не помітив. Потім прийшли німці, але через важкодоступність місцевості вони так і не спромоглися побувати на тому хуторі. Зате там регулярно бували бандерівці і бульбаші.

На їхню вимогу батько, будучи ще хлопчиком, неодноразово проводив їх до найближчих хуторів і сіл. Тим самим вносив якусь лепту в їх «визвольно»-повстанський рух. З його слів, вперше взув черевики в 1946 році, тобто в двадцять років від роду, коли повторно прийшла радянська влада. До того на ногах носив виключно постоли. Це я його опитував незадовго до смерті, а прожив він рівно 92 роки:

- А чи носив, тату, тоді хтось із селян чоботи, черевики, туфлі в той період? - запитував я його. Він не довго - думаючи відповідав, що так, носили.

- Хто ж це? - уточнював я.

-Шкіряне взуття до 1939 року носили поляки і євреї, - коротко відповів він.

-А чим займалися тоді євреї, і де ти їх бачив?

-Ну, вони жили в нашому селі, до якого належав хутір. У них за тими мірками були досить добротні будинки під залізними дахами. А займалися вони, в першу чергу, торгівлею, потім було багато кравців і кушнірів. Були серед них медики, і юристи.

-А поляки, чим тоді займалися?

-Ці в основному несли адміністративну службу. Війти, старости, поліцаї, і гайові. Ось ця, синку, категорія населення, в постолах ніколи не ходила. Цю розмову я привожу для тих, хто зараз іноді розхвалює хороше життя українців при польській владі.

Хуторів, які були приписані до того села, налічувалося близько п'ятидесяти. Всі вони знаходилися в дуже важкодоступних місцях. Серед непрохідних боліт і лісів. У п'яти-двадцяти кілометрах від села. Більш-менш вільно до них можна було дістатися тільки в зимовий період. Коли всі болота замерзали. З цієї причини батько ні під яку хвилю мобілізації не потрапив. Та й на обліку у військових комісаріатах, швидше за все, не перебував. У 1947 році йому запропонували їхати вчитися в ФЗУ *. Добровільно - примусово.

Але, почувши про голодомор в цих закладах, по дорозі він утік. Через рік його затримали вдома, і присудили три роки тюремного утримання. Свій термін відбував у Росії, в мордовських таборах. Під конвоєм був, з його слів, тільки перших пару місяців. Там пройшов ази школи за перші три класи. Навчився читати і писати. Працював підсобним робітником на будівництві. Спав пліч-о-пліч на нарах з військовополоненими німцями, і бандерівцями. Їх утримували в одних бараках. Від них тоді збагнув багато премудрості в будівництві. І навіть дружив з деякими із них. Звільнився в двадцять вісім років. Одружився в тридцять.

Мати Серафима Яківна, 1932 року народження. Народилася в селі Переброди Висоцького району. У семи кілометрах від нинішнього кордону з Білорусією. Теж ще встигла мигцем запам'ятати польське правління. Потім німецька окупація. За активну допомогу селян партизанам, німці село спалили. Правда, жителів не зачіпали, бо спалювали не карателі, а фронтовики. Всю війну прожила в землянці, в лісі. Розповідала якось нам, своїм дітям, що сиділа разом з іншими сільськими дітьми на руках у Сидора Ковпака, знаменитого партизанського командира. Там же неодноразово застудилася і хворіла цілим букетом блячок до кінця свого короткого життя. Прожила 62 роки. Вийшла заміж за батька в 23 роки.

Перший рік спільного життя жили вони у батьків мого батька. Там у нього ще було три молодші сестри і брат.Не дуже дружелюбно прийняли вони в сім'ю свою невістку, а тому через рік батьки в пошуках щастя поїхали на Донбас. Оселилися в передмісті Дебальцеве. Батько працював на шахті, а мати в місцевому державному саду. Прожили вони там чотири роки. Знімали кімнату у місцевих людей похилого віку в приватному секторі. Там я з дитинства звик до степових пейзажів і запаху тліючих териконів. Тут же народився і молодший брат Микола.

НЯНЬКИ.

Періодично мати відвозила мене до своєї мами, моєї бабусі, в село Переброди. Там у мене було багато няньок. Дві тітки і два дядьки. Які потім, коли мати від'їжджала, не знали як мене позбутися. Наймолодший з них, був старший за мене на сім років. Тітки були старші за дядьків, тому спихували мене на них. А ті, маючи свої, абсолютно не пов'язані зі мною інтереси, теж намагалися злиняти куди не будь, без мене. В результаті я частенько був наданий сам собі. Якось побувавши на горищі, знайшов там старий патефон і гору керамічних пластинок. Стягнув все це добро вниз і протер від пилу. Хтось допоміг мені його налаштувати і запустити в роботу. Так я вперше познайомився з російськими романсами, угорським композитором Брамсом, і французом Жоржем Бізе, Ференцом Лістом і Мендельсоном. Були тут Марк Бернес і Дунаєвський, Хачатурян і Прокоф'єв. Ще більше не запам'ятав. Але так я вперше в шість років долучився до класичної музики. Довго ще точив голки і крутив ручку того патефону. Няньки були тільки раді, що я знайшов собі заняття і нікуди не відлучався.