twenty seven ~

Іван Бунін писав: «Потреба руйнувати ‒ бажання творити.»

Я думаю, що мені потрібно знищити себе, щоб відтворити себе. Торкнутися дна, щоб піднятися на поверхню. Я відчуваю, що падаю, але не розбиваюся. Це як нескінченне падіння. Я більше не хочу падати. Я хочу піднятися на поверхню. – Гаррі.

***

Song: Red Hot Chili Peppers – Californication

***

На годиннику 23:00. Я теж сьогодні не можу спати. Як і вчора, і напередодні. Сиджу за письмовим столом перед монітором комп'ютера. Дивлюся на електронний лист, який щойно надіслав.

✉️ 22

Я знаю, що він не відповість. Я не бачив його два дні. Два дні, як він знову залишив мене без новин. Як і всі інші рази ми спали разом, а потім він зник. Тільки того разу я не пішов відразу після того, як прокинувся. Хоча варто було б... Так було б краще, тому що не більше можу спати. Коли я прокинувся, мені потрібно було в туалет... Я нишпорив у його ванній. Не знаю, чому це зовсім не схоже на мене. Так втручатися в чуже особисте життя, але це було сильніше за мене. У мене не було поганих намірів. Просто хотів заглянути в шухляди, подивитися, якими засобами по догляду він користується. Щось схоже. У цьому немає нічого поганого. Мені було просто цікаво. Але я не повинен був. Я ніколи не думав, що знайду те, що знайшов. Це. У шафах були рушники, рукавички, різні засоби догляду за волоссям, одним словом, все, що повинно бути у звичайній ванній кімнаті. Але була ще одна шафа. Та шафка, яку мені не слід було відкривати. На першій полиці розташувалися жіночі речі: гребінець, пензлик для макіяжу, косметика, різні креми для шкіри. Я думаю, що все це належало Саманті, і що він не наважився позбутися цього, а може, він просто хоче зберегти її речі. Я його розумію, і це не має значення. Ні. Важливо те, що я знайшов після... Я... Блін, на полиці були ліки й багато іншого... Мені здається, що мене знудить через це неприємне відчуття в животі. Леза, прокляття. Були леза для бритви та десяток медичних скальпелів у стерильній упаковці. А кров... Краплі засохлої крові на блискучому металі. До біса. Чи він...? Так. Я вже два дні намагаюся обдурити себе, але вже не можу. Не потрібно бути генієм, щоб зрозуміти. Я... я не можу цього прийняти. Як я міг не помітити? Де? Руки? Зап'ястя? Поняття не маю, це зводить мене з розуму. Я два дні думав про його руки, шукаючи сліди в голові. Вони там, на зап'ястях, чи не так? Те місце, де люди, які це роблять, зазвичай лишають шрами, чи не так? Я знаю, що в нього є браслети та татуювання, але я не бачу... Я не бачив жодних порізів чи чогось... Я маю на увазі, я нічого не бачив. На його тілі? Можливо, тому він не хотів перевдягатися переді мною. Не хочу більше про це думати. Це занадто... Не знаю. Це просто занадто. Я більше не уявляю, як він це робив. Я не можу. Мені боляче за нього. Зупинись, в біса , я божеволію. Досі дивлюся на монітор, ніби відповідь може прийти в будь-який момент. Так, надія – мій найкращий друг. Мені здається, що я на нього злий. Не тому, що він знову пішов, ні. Я зрозумів, що він робив це не навмисне й що це зашкодило йому навіть більше, ніж мені. Ні, я серджуся на нього, тому що... Бляха, я... Чому? Він руйнує своє тіло. Чому він це робить? Він не має права робити це зі мною. Невже він почувається так погано? Ні. Він не може цього зробити.

Я занадто поглинений власними думками. Я надто відчайдушно прагну можливих і неможливих пояснень, щоб довести собі, що не правий. Що він цього не робить. Що леза йому потрібні для чогось іншого...

Телефон дзвонить, змушуючи мене підстрибнути. Нарешті я відриваю очі від монітора. Це Ліам. Я зітхаю, щоб заспокоїтися, перш ніж брати трубку.

‒ Привіт.

‒ Ти де?

‒ Привіт, Ліам, я також радий тебе....

‒ Не зараз, будь ласка.

‒ Ого, що не так?

‒ Щось реально не так. Ти у своїй кімнаті?

‒ Так, приходь, я чекаю на тебе.

‒ Я скоро буду.

Ледве встигаю щось додати, коли він кладе трубку. Я хмурюсь, бо з ним точно щось не так. Знизую плечима, він все одно скоро буде тут.

Звертаю увагу на папірець у руці, який тримаю від початку. Перевертаю його знову й знову. Перебігаю очима з нього на комп'ютер. Я не знаю, що робити. Мені здається, що я просто боюся. Боюся дізнатися щось жахливе. Проводжу рукою по волоссю. Чорт... Але я не можу просто так сидіти, нічого не знаючи. Я довго-довго дивлюся на нього й нарешті розгортаю, дивлячись на три слова, які я написав швидко, перш ніж покинути його будинок.

«Рисперидон – Соліан – Пароксетин»

На полиці було багато ліків, але саме ці три назви привернули увагу. Не знаю чому, але це не має значення. Знову зітхаю. Таке відчуття, що я зраджу йому цим. Маю на увазі, я завжди знав, що Гаррі інший. Думка про те, що він може бути хворий, приходила мені в голову кілька разів, чесно кажучи, досить часто. Але... Може, він просто не готовий про це говорити? Але мені потрібно знати. Мені потрібно зрозуміти, чому він закривається і поводиться так дивно. Я закриваю форум для розмов та відкриваю нову веб-сторінку. Мої пальці нерухомо висять над клавіатурою. Не маю на це права, але з іншого боку, як я можу знати правду, якщо він відмовляється зі мною говорити? Не знаю, що робити, і це дратує. Починаю друкувати, кусаючи губу, «риспери...», потім видаляю і знову вводжу. Знову видалити та ввести знову. Видалити, ввести. Видалити. Я не можу.

Зрештою, мене відволікає звук відкривання дверей. Раптово закриваю свій Mac і ховаю записку в першу шухляду свого столу, наче мене щойно спіймали на смертельному злочині. Зітхаю. Добре, мені справді потрібно розслабитися. Розвертаюся до свого найкращого друга, який досі не навчився стукати в двері. Він уже встиг розкинутися на моєму ліжку, уткнувшись головою в подушку.