Діана. Як стати принцесою

Розділ 6

  Джонні і Рейн, графиня Дартмут, були знайомі давно, як члени свого аристократичного кола. Рейн була одружена і також мала чотирьох дітей. Вони зустрічалися у благодійних організаціях. Працювали разом у комітеті архітектурної спадщини. Розмовляли спочатку про архітектуру, а потім, потроху, перейшли на особисті теми. Скаржилися одне одному, бо виявилося, що Рейн теж нещаслива у шлюбі зі своїм графом. Спочатку стали друзями. А через деякий час – більше ніж  друзями. Хоча Рейн ще була заміжньою жінкою, але вона запевнила Джонні, що вже давно не має інтимних стосунків з чоловіком. Шлюб її дійшов до свого логічного завершення. Вона і граф Дартмут стали чужими одне одному. І якщо ще й досі не розлучилися, то лише заради збереження пристойності.

  Літо 1973 року Джонні вирішив провести у Елторп-хаусі, родовому маєтку, де заправляв його батько, сьомий граф Спенсер. Він приїхав з усіма дітьми. Діані тоді вже виповнилося дванадцять років.

  Сьомий граф не вийшов зустрічати сина. Він сидів у своєму кабінеті, курив люльку, вирізьблену з дорогоцінного чорного дерева, і читав газету. Ніщо не могло змінити його звичок, навіть землетрус або потоп. Старий граф звався Альберт Едвард Джон Спенсер. Колишній військовий, учасник Першої Світової, тепер він засідав у Палаті лордів.

  Джонні залишив дітей у підніжжя сходів з широкими дубовим поручнями. Попід стіною були розставлені старовинні різьблені стільці, там вони і сиділи, чекаючи на батька та дідуся. У будівлі, схожій на палац, було дев’яносто приміщень. Треба було добре орієнтуватися у лабіринті кімнат, розкішних зал, їдалень, салонів для світських бенкетів, бібліотек, кабінетів та коридорів, щоб з першого разу віднайти потрібне приміщення.

  Джонні мав з батьком важливу розмову. Видно, чоловіки дійшли до згоди, бо коли старий граф та його син вийшли з кабінету, Джонні сяяв.

  Вони спустилися сходами до принишклих дітей, які залякано дивилися на дідуся. Старий офіцер, він і досі мав солдатську виправку. Ніс на негнучких ногах своє сухе тіло і голову з густими сивими вусиками та волоссям, зализаним назад, як зачісувалися у роки його молодості. Граф байдуже привітався з дівчатками, потім посміхнувся, не випускаючи з рота люльку, і розтріпав волосся маленькому Чарлі. Хлопчик був єдиним з онуків, до кого дід ставився з симпатією. Бо той був спадкоємцем, і у майбутньому мав прийняти титул дев’ятого графа Спенсера.  

  - Накажи слугам, щоб приготували кімнати для всіх. Ти знаєш, які саме, – сьомий граф Спенсер знову з насолодою пихнув трубкою і зник у глибині своїх дев’яноста кімнат.

  - Який сердитий наш дідусь, – прошепотіла Діана, тулячись до Джейн, поки вони підіймалися сходами слідом за батьком.

  - З нами хоч привітався, – теж пошепки відповіла сестра. – А з прислугою він навіть не розмовляє. Передає накази через мажордома.

  Спальня, яку відвели Діані, була ясно-блакитною. Розкішною та ляльковою водночас. На стінах висіли картини,  здебільшого – портрети людей у вбранні минулих часів. Діана ледве ковзнула по них поглядом і не стала розглядати. Усі ті незнайомі люди, які давно померли, не цікавили її. Дівчинка стрибнула на ліжко, що стояло від високим балдахіном, і заходилася весело підскакувати на пружному матраці, милуючись на свої стрибки у великому позолоченому дзеркалі, що висіло навпроти.

  На круглому столику, розташованому у протилежному кутку великої кімнати, лежали товсті книжки з глянцевими малюнками. Але Діана навіть не погортала їх. Вона дістала з дна валізи книжечку у м’якій обгортці, з тих, які називалися покетбуками і коштували копійки. То був один з любовних романів, якими зачитувалася Френсіс, і які залишила вдома, коли пішла до коханця. Тепер їх читала Діана.

  На яскравій обгортці, яка аж вбирала очі, була намальована закохана парочка, яка зливалася у палких обіймах на тлі романтичного пейзажу. І рожевими літерами було написане ім’я авторки – Барбара Картленд. Шкільні підручники не цікавили Діану. Вони були сухими та незрозумілими. А на жовтуватих, не дуже якісних сторінках книжок пані Картленд,  вирувало життя, про яке можна було лише мріяти. Прекрасні леді там закохувалися у загадкових та благородних бандитів. А скромні, але надзвичайно вродливі панянки, виходили заміж за справжніх принців. Бо ті казкові принци виявлялися єдиними, хто вмів оцінити надзвичайні якості красунь, непомітні для простих людей.

  За кілька днів стало відомо, про що домовилися наодинці Джонні та старий граф. І чому так сяяв Джонні. У маєток Елторп-Хаус завітала гостя.

  Джонні зустрів її на площадці перед будинком, де зупинялися автомобілі. Простягнув їй руку і домоміг вийти з машиною. Сяючи від щастя, повів її спочатку у батьків кабінет, щоб представити графу Спенсеру. А потім познайомив з дітьми.

  - Це – леді Рейн МакКоркодейл, графиня Дартмут, – церемонно промовив він, тримаючи за руку жінку років сорока п’яти, вбрану в елегантний твідовий жакет та таку ж спідницю.

  Боже, яке густе та пишне волосся мала леді Рейн! Діана ніколи не бачила такого. Воно стояло дибки навколо вузького, усміхненого обличчя жінки не менше ніж на три дюйми. Діти Спенсер дивилися на жінку вороже, як на якусь страшну істоту, яка підступно пролізла в їхнє затишне житло. Кінг-Конга з американських фільмів, чи ще щось таке. А Рейн мило посміхалася та простягала їм руку. Нарешті усі четверо привітали татову подругу, бо Джонні сурово зиркнув на них.

  - Боже, що у неї з волоссям?! – вигукнула Сара, коли батько пішов показувати гості маєток, парк з прямокутними газонами, невеличкий гай та овальний ставок за будинком.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше