Глава 16.

Зранку на кухні, на столі, мене очікував сюрприз.

Горнятко з кавою ідеальної температури ( і як Дем’ян знав, коли я прокинусь? В тому, що це він постарався-навіть не сумнівалась) І смачнючі сирники!

Поснідавши, вирішила допити каву на веранді. Там і застала неймовірну картину:

Дем’ян сидів на останній сходинці і наглажував Чорну. Та ж розвалилась у нього на колінах із виглядом задоволеної кішки.

Справжня кицюня, в цей час, мусолила індиче стегно із завзяттям бійцівського пса. Я натурально починаю боятись власну кішку. Як інакше пояснити, що її сніданок мене зацікавив більше ніжностей домовика із злом:

-Хм, а кішці погано не буде від такої кількості сирого м’яса?

-Жадінуа. Скільки тут того мняускааа? У Мя розтущий організм!

Дем’ян підтверджуючи закивав головою.

-Як би ти такими темпами і мене над’їдати не почала... Слухай, а як тебе звати? – думаю, коли кіт говорить-доречно запитати його думку стосовно імені.

Кицюня на секунду припинила знащувати стегно, здивовано протягнула:

-Так мені на вулиці ім’я ні до чого було. Як хочеш-так і назимяй.

-Як тобі Мяуліка? Скорочено Мя, або Ліка.

-Мяні подобається.

Кицюня повернулась до трапези, а я перевела свою увагу на домовичка з Чорною:

-Тепер ви. Як Чорна вибралась із контейнера?

Дем’ян підняв на мене погляд:

-Вона була голодна і я її погодував.-промовив так, наче я якусь дурницю спиталась.

Я, аж кавою поперхнулась. Це що, її ще й годувати треба?!

-А чим ти її погодував?

-Своїм горем – ніби так і має бути відповів домовичок.

Все цікавіше:

-А ти взагалі знаєш, що це?

-Не зовсім. Я знаю, ще Зло. Досить старе. Швидше за все якась нечисть призвана Відьмою багато років назад, в услужіння. Але думаю, що в результаті це вона прислужувала Злу. Не здивуюсь, як після смерті Відьми воно жило на її потомках і якщо вони не перейняли ремесло-шкодило їм.

-Це правда?-звертаюсь вже до Чорної

«Так»-вибилось на її тілі

-А чому, ти не побоявся її взяти?

Величезні голубі очі знову здивовано дивились на мене:

-Так я бачу Вашу печать і те, що вона тепер інакша.

-І ти так впевнений у цьому?

-Звичайно!

Хоч щось добре. Але питаня годівлі Зла не на жарт турбувало:

- Як часто тобі потрібно їсти?

«Я завжди голодна»

-Ти ж не думаєш, що я буду тобі кожен день щось давати? Скільки часу ти можеш не їсти?

«Десятки. Сотні років. Але після першого-буде погано. Слабість. Біль»

-А що ти їси?

«Гнів. Біль. Сум. Горе.»

Відчуваю, що щось не договорює:

-А ще?

«Собі подібних. Прокляття.»

-А чому відразу не хотіла говорити? Моральні принципи?

«Не смачно. Хоч і поживно» -Чорна розтягнулась у усмішці Чеширського кота із фільму. Брр...

-Ясно.-що тут ще скажеш?- Отже в мене на сьогодні в планах-вибратись в місто. Дем'ян, ти писати вмієш?

-Звичайно, панунцю.

-Тоді, напиши мені список того, що тобі потрібно. Я заїду в магазин по дорозі.

-Пару хвилин-домовичок вже зібрався бігти, але забув, що тримає на руках Чорну і зі всієї сили вдарився головою в зачинені двері.

-Ти забув покласти Чорну у контейнер.

Хлопець знітився:

-Ой, точно! А можна її просто у дворі залишити? Вона не хоче у в’язницю.

-Звідки ти це знаєш?

У відповідь мені показали наше зло із бігучим написом: «будь ласка, будь ласка, будь ласка»

-Ну що ж. Повіримо у виправлення нашої злочинниці. Лишай тут. До першого зауваження!

Чорна прийняла форму кота і повинно опустивши вуха, позадкувала назад. А зробивши пару кроків-поскакала як справжня кішка.

-Ой!-Дем’ян який вже зайшов у двері-знову повернувся- А можна мені перо? Бо не думаю, що вугликом Вам буде зручно?

Я видала хлопчині ручку, блокнот і переживши спалах захвату від нього-пішла збиратись у місто.

Але не склалось. Щойно я зібралась, як в ворота постукали і зайшов Танасій.