Глава 14.

Прощання описувати не буду. Надто важко усім нам дались ці  останні хвилини старого життя юного Домовичка.

Коли вони обнімались на останок, я помітила як від дорослих відділилось молочно-кавове сяйво и втягнулось у хлопця, який на очах став виглядати старше.

Їх останній подарунок дитині.

Ми виходимо із поселення. Я з малим домовичком, кицюня і дві жінки, які примарами крокують попереду. Після роздумів, вирішили, що краще буде зняти чари, коли вони вийдуть із лісу. Домовики передали мені дивне павутиння, що оплітало жінок і керувало ними.

Зробивши декілька кроків, вже зібралась звернутись до перстня за допомогою у пошуках шляху, як на мене налетів Танасій.

-Та що це таке! Я цілий день намагаюсь тебе знайти! Ти де була?!

-А не треба було мене кидати одну у лісі! І шукати не довелось би!

-Я вже подумую прив'язувати тебе. Не встигнеш відвернутись- щось втнула. Між іншим, ти просто пропала. Ось ідеш, а через секунду тропка обривається і тебе не видно.

-Цікаво. -мої думки із сварки переключились на нову загадку: це виходить, що домовики якось сховали своє житло

-І що, Ви не бачили хутір, в який я зайшла?

-Та який хутір? В цій частині лісу ніхто не живе. Немає тут ніяких хатів.

-Слухайте, я, звичайно не хочу Вас образити, але щось як на Володара лісу Ви замало про нього знаєте. Я би ще зрозуміла, якби ліс, хоч великий був, а не такий як цей.

А правда, я ж йому повірила на слово. Звідки мені знати, що це Лісовик, а ще якась нечисть? Можливо, не даремно він не схожий на створіння із наших казок.

-Ти що, зараз засумнівалась в мені?-Танасій якось дивно переводив погляд , то на мене, то на свій живіт і груди. Я аж сама зацікавилась, що він там побачив. А почавши придивлятись здивувалась більше ніж він. Від мене відходило два зелених щупальця із розширенням на кінці. Вони планомірно, крок за кроком обстежували Лісовика.

-Та припини!-гаркнув той. І мої щупальця, як не дивно, втягнулись назад, принісши впевненість, що Танасій саме той, за кого себе видає.

-Погодьтесь, в мене були причини сумніватись?

-Ох, дитино… А як ти думаєш-де ми зараз?

-Ну як де?! Чорний ліс, Збаразький район, Тернопільської області.

Танасій засміявся. Голосно, але зовсім не образливо.

-Ні, дитино, наші, з тобою-на цьому він зробив особливий наголос- володіння значно більші. Це люди придумали собі межі і постійно ділять території. А нам те ні до чого. Коли, ти опануєш свої сили, то зможеш відчувати, при бажанні звичайно, як переходиш із одного лісу в інший, поки просто крокуєш по дорозі. Наприклад, зараз, ми недалеко від Луцьку.

-Не може бути…

Чомусь ця інформація ніяк не вкладалась у мою голову.

-Ну, хоч тільки Україною обмежуються наші володіння?

-Настане час-все дізнаєшся. А поки не бери собі в голову. Але, насправді, дивно, що я не знаю про тих, хто тут мешкає. Доречи, що це за мерці в тебе на шнурочку?

-Та що Ви? Які ж вони мерці! Живенькі і здоровенькі, як ніколи. Просто трошки зачаровані, щоб зайвого не дізнались. І їх потрібно якось вивести до людей.

-Слухай-Лісовик продовжував вглядатись у жінок-А я їх знаю!

-Їх шукали, щоправда в іншій частині лісу і в різний час. Одну десь п'ять обертів сонця тому, а другу ще давніше. Це що ж вони весь цей час жили в лісі?

-Виходить, що так. – цього разу я не спішила ділитись своїми пригодами. Те, що зробили домовики, повинно канути в небуття, разом із ними. Дем'ян же, нічого не знав, про те, що робили старші і ризик, що він щось розкаже був мінімальний. Але й брехати Лісовику не збиралась.

-Це ти їх знайшла в тому поселенні, про яке говорила? Що взагалі з тобою трапилось? Де ти була увесь цей час.

-Там і була. А більше Вам розказати не можу, вибачте.

-В що ж ти встряла дівчино… -Танасій сумно похитав  головою-Ну, як знаєш. На то ти і Віда. Кітку свою, як бачу ти теж знайшла. Можемо йти додому.

-Тільки нам би людей повернути в суспільство.

-В цьому я тобі допоможу, якщо ти не проти, звичайно.

Я видихнула з полегшенням. Все ж не хотілось, щоб Лісовик образився на мене, за те, що я йому нічого не розповіла.