Глава 8

Радван

– «Невиліковне кохання», Стриж? – Еніда кинула це мені в обличчя, наче виклик, і я відчув, як щелепи мимоволі стиснулися.

Різко вивернув кермо, втискаючи пікап у щільний потік машин. Двигун заревів, відгукуючись на мою злість. Язиката сука ця Марта. Треба було виставити її ще тиждень тому, а не тримати як зручний засіб від безсоння.

Вірити не можна нікому. Ця істина була вбита в мою голову ще до того, як я навчився читати. І все одно якось бовкнув їй зайвого. Нічого конкретного, та он як. Запам’ятала, роздула.

У притулку кожна твоя слабкість ставала зброєю в руках інших. Колись ми з Максом та Сєвкою ховали під матрацом окраєць хліба, який поцупили на кухні. Ми обіцяли одне одному ділити все порівну. А наступного ранку вихователька, яку ми називали мегерою, тягла нас із Максом за вуха до комірчини.

Сєвка здав нас за зайву порцію компоту. Його очі тоді... в них не було каяття. Тільки тваринний інстинкт виживання.

Тоді я вперше зрозумів: якщо ти відкриваєш комусь серце, ти просто показуєш, куди встромити ніж.

З Едгаром Костренком було так само. Він усміхався, коли мій друг кричав десь там, де я не міг його побачити. Він назвав мене сином, але вимагав, щоб я навіть не дивився в бік зеленоокої «сестри».

А тепер вона сидить поруч, пахне дорогим магазином і питає про кохання.

Яке кохання, Ені? Це грьобана одержимість. Мені слід було прийти до тебе, поки ти знаходилась в моєму домі, налякана, залежна і... без білизни. Взяти свою плату. Може, тоді попустило б.

Але тоді б я перестав себе поважати. Не для того я вісім років видирався на верхівку, щоб ти – або хто завгодно інший – скинув мене назад. Дні сиротинцю скінчилися, а в моєму світі інші правила. Мої.

– Тобі варто менше слухати ображених жінок, – нарешті вимовив я, голос прозвучав наче скрегіт металу. – Вони схильні вигадувати драми там, де є лише фізіологія.

Я бачив периферійним зором, як вона відвернулася до вікна. Її тонка шия, підкреслена комірцем нової блузи, здавалася занадто крихкою. Я знав, що вона мені не вірить. Нехай. Аби в душу не лізла.

Я звірився з адресою, і раптом мене прошив озноб.

Макс. Ім’я, яке я от уже стільки років намагався і не міг згадати.

Мого друга, який пропав невідомо де, звали Максом. Зараз це звучало всередині так природньо, наче я й не забував його імені.

Стиснувши руль до побілілих кісточок, я заїхав на стоянку. Здається, присутність Ені зламувала, відкривала якісь заблоковані шари моєї пам’яті.

Еніда

Чи то моє питання викликало такий дивний ефект, чи то очікування татового заповіту, але Радван змінився. В якісь моменти його погляд наче линув кудись, і мені було лячно, що він сидить за кермом.

Руки стиснулися, як і зуби. Очі потемнішали. Втім, вів він впевнено, і майстерно припаркувався на єдине вільне місце.

– Я – твій консультант з безпеки, – промовив, ставлячи машину на сигналізацію. – Зрозуміла?

Він піймав мій погляд і я кивнула. Може, консультанта дійсно допустять. Хоча не впевнена, наскільки я хочу, щоб він був там зі мною. Схоже, Радвана тато в заповіті не вказував.

– Ені, – покликав той, коли ми вже підходили до ліфта. Його голос пом'якшав буквально на пів тону.

Я обернулася:

– Що?

– Не вір нічому, що почуєш. Дивись на факти.

Чого це він? Погляд темний, моторошний. Я про всяк випадок знов кивнула.

Ліфт підняв нас на восьмий поверх. Коли двері відчинилися, перед нами постала рецепція, заставлена білими орхідеями. Секретарка в ідеальному костюмі підняла на нас погляд.

Вигляд Радвана ледь помітно змінився. Навіть у своєму дорогому костюмі він раптом став нагадувати тілоохоронця. Дівчина на мить задивилася на нього, але майже одразу схаменулася:

– Пані Енідо, доброго дня. Пан Марат чекає на вас. Будь ласка, залишиться тут, – це вже було сказано Радванові.

– Я її охоронець, – відповів той, і не думаючи зупинятися.

Кабінет Марата Зідаша зустрів нас тишею, яка зазвичай буває в храмах або в операційних. Скляні стіни, панорама Києва в золотавих променях, і важкий дубовий стіл, за яким Марат виглядав як середньовічний суддя.

Немолодий, високий, волосся з вкрапленнями сивини. Крупні риси обличчя і трохи втомлені очі. Він давно працював з моєю клінікою.

– Тільки спадкоємиця, – Марат підвівся, його погляд був прикутий до мене, ігноруючи Радвана. – Пане охоронцю, я поважаю ваш... внесок у безпеку Еніди Едгарівни, але воля покійного – закон. Зачекайте в приймальні.

Радван зробив крок вперед, його аура буквально тиснула на простір. Я відчула, як між ними почали літати іскри.

– Я не залишу її одну. Це може бути небезпечно.

– Саме тому ви залишитеся за дверима, – адвокат був непохитний. – Тут працюють глушилки. Жоден сигнал не вийде і не увійде. Енідо?

Я подивилася на Радвана. В його очах темніла лють, змішана з чимось схожим на... тривогу? Ні, йому просто не подобалося втрачати контроль.

– Все гаразд, – я кивнула. – Зачекай. Я швидко. І... віддай будь ласка мобілку.

Радван зиркнув на мене, на Марата, який дивився на нас дуже пильно, і витягнув мій телефон з карману.

– Дякую, – посміхнулася я. Розрахунок спрацював, при сторонніх Радван не став робити нічого підозрілого.

Двері за ним зачинилися з важким клацанням. Марат вказав на крісло, але сам не поспішав сідати. Він виглядав набагато старішим, ніж три роки тому.

– Енідо, – почав він тихо. – Сьогодні вранці тут був ваш чоловік. Павло Халковський.

Холод пробіг по моїй спині.

– Що він хотів?

– Він вимагав доступу до заповіту вашого батька. Стверджував, що ви перебуваєте в нестабільному емоційному стані, що ви... вагітна. Не можете прибути особисто. Він погрожував заблокувати будь-які дії щодо спадщини через суд.

– Звідки він дізнався про заповіт?! – я міцніше стиснула сумочку. – Я сама до сьогодні гадки не мала, що батько щось мені залишив! Марате, кому ще ви про це казали?