Радван

Я зачинив двері гостьової ванної кімнати занадто гучно. Метал брязнув, віддаючись луною в моїй голові, наче постріл. Адреналін у крові зашкалював, система видавала помилку за помилкою. Моя звична, прорахована до дрібниць фортеця щойно була зруйнована однією мокрою, заляканою дівчиною.

У коридорі панувала тиша, але в голові все ще шумів дощ і цей клятий запах озону. І її парфумів. Вона пахла так само, як і вісім років тому. Фруктовий отруйний спогад, який я так старанно намагався стерти зі своєї жорсткої пам’яті.

Я притулився спиною до холодної бетонної стіни і закинув голову. Кулаки стиснулися самі собою.

«Секонд-хенд». «Вагітний».

Захотілося вдарити себе за ці слова. Вирвати власний язик за те, що навмисно бив по найболючішому. Але це був єдиний спосіб втримати бар'єр. Єдиний спосіб не дозволити собі зробити той останній крок, який відділяв мене від безумства.

Брехня. Нахабна, бридка брехня. Якщо я і хотів чогось у цьому житті, то саме це «сміття», яке Халковський викинув геть. Забруднивши і спаплюживши.

Коли я побачив її біля воріт, мокру, розбиту, вирішив, що це збій системи. Усі мої алгоритми контролю посипалися, наче картковий будинок.

Майже вісім років. Я був упевнений, що все давно позаду.

«Радване, я допоможу тобі, як і обіцяв. Але не смій дивитися на мою доньку, не смій навіть думати про це. Зрозумів? Вона не для тебе.»

Звісно, не для мене. Золотава принцеса, яку ростили в розаріумі, яка гадки не мала про виворіт цього світу.

Ну ось. Отримала перший удар.

Халковський. Цей нікчема торкався її. Вона засинала на його плечі. Його дитина зараз росла в її тілі. Цей покидьок, який чомусь постійно майорить в моїх неясних спогадах, зрадив її.

Мій кадик здригнувся при згадці, як близько я був до неї. Мої пальці все ще пам'ятали м’якість її мокрого волосся і тепло шкіри.

Та я ніщо для неї. Завжди був нічим. Голодранцем, якого татусь підібрав і привів в заміський замок. Невідома тварина зі збоєм в програмі.

Ті дивні кілька місяців, коли я жив у їхньому будинку, з якоїсь дикої випадковості стали найщасливішими в моєму житті. Пам’ятаю, як часами сидів за подарованим компом, на кухні чи у вітальні, в надії побачити її.

Та вона боялася. Обходила мене стороною, а на рідких сумісних трапезах була мовчазною і поспішала скоріше до своєї кімнати.

Здається, вона нічого не помічала. Або робила вигляд. А от Едгар Костренко, її татусь, чудово все помітив. І не забував нагадувати, що його чарівна донечка – не про такого, як я.

Коли я її побачив сьогодні... так, серце десь дало слабину. Якась дурнувата частина мене хотіла думати, що вона... скучила? Щось згадала? Усвідомила? Прогнала свого Халковського?

Але звісно що ні. Навіть розтоптана і майже знищена, вона не потребувала мене. Лише моїх можливостей.

«Твій тато навчив тебе вірити в казки... Але в реальному світі за все треба платити...»

Це було правдою. Я заплатив за свої знання роками пекла. Заплатив пам'яттю, яку Едгар Костренко випалив у моєму мозку, наче зайвий файл. Заплатив тим вечором, коли вона відсахнулася від мене, як від прокаженого, навіть не вислухавши.

Тепер вона прийшла просити допомоги. І я дам її. Але не тому, що я пробачив. І не тому, що я такий шляхетний.

Я дам її, бо це смс... воно було неможливим. Я знав це. Мій мозок видавав помилку щоразу, коли я бачив підпис «Тато». Але якщо Едгар Костренко якимось чином зумів попередити її саме сьогодні, за кілька годин до її двадцятип'ятиріччя... значить, та стара історія знову повертається.

А я в ній – на жаль, головний персонаж. Принаймні серед живих.

Я відштовхнувся від стіни і попрямував на кухню. Мені потрібна була кава. Чорна, міцна, щоб протверезити мізки.

Еніда вагітна. Не стримавшись, я зарядив кулаком у стіну.

Ця думка пропалювала, як кислота під шкірою. Халковський отримав усе: лікарню Едгара, його дім, а тепер ще й спадкоємця. Він заліз у моє минуле і позначив там усе своєю присутністю. Я ненавидів його за це. Я ненавидів Едгара за те, що він виховав її в цьому рожевому тумані, де вона не бачила хижаків. І я ненавидів себе за те, що досі, попри все, хочу спалити світ дотла через неї.

Я дістав телефон Еніди з кишені. Він був заблокований, але для мене це виявилося питанням кількох секунд. Я не став гортати її переписки. Мене цікавив лише «Тато».

Смс від покійника. Хотілося б думати, що це просто невдалий жарт. Але волосся ставало дибки, вся інтуїція волала, що ніякий до біса це не жарт.

Помізкувавши, я набрав цей номер з одного із своїх запасних телефонів, якраз на ті випадки, коли основні світити не хочу.

«Абонент не обслуговується», – повідомив жіночий голос.

І що це в біса означає?

Наливши кави, я глянув на монітор спостереження. Еніда вийшла з ванної. Йшла, тонучи в моїй футболці, яка відкривала стрункі ніжки. М’яко ступала по мармуровій підлозі босоніж. Вдома я не ношу тапок. Замовити, чи що.

Струнка тендітна постать. Вона здавалася такою маленькою. І занадто сильно нагадувала мені ту дівчинку з величезними зеленими очима, яку я колись як побачив, так і не зміг забути.

А за кілька місяців огидне сім’я того гівнюка спотворить її фігуру, а потім ще й занапастить її життя крикливим виродком. Як подумаю, що він може унаслідувати хоч частку підлості Павла, жодного жалю.

Я зробив ковток кави. Гірка, гаряча. Краще б чогось із льодом ковтнув. Заспокоївся.

Солодкий смак її близькості все ще дражнив мої рецептори. Та натренована роками витримка вже запрацювала знов.