Глава 2. Зашкурні

Моя мама народилась саме в родині місцевих мажорів, навіть, за рамками села. Її родину, як і всіх, називали за прізвиськом. Прізвисько, взагалі, це окрема культура, яка саме і походить від того, що люди скажуть. Запросили чоловіка якось сусіди допомогти з будівництвом, він погодився. Взяв важкий мішок на плече, наче пір’їнку та й пішов з ним, куди просили. Хтось візьми та скажи: «наче Муха». Все, тепер ця людина має власне прізвисько Муха, від якого не позбудеться ні він, ні його діти, ні внуки, якщо не поїдуть геть, хто на заробітки, хто по роботі, хто іще куди. Можливо тому зараз в селі мешкає не більше пару сотень людей.

Достатньо було одного випадку, вчинку  або випадковості, щоб тебе повінчали вічним прізвиськом.

- Це хто пішов?

- Це ж Степана Мухи онук приїхав.

Дитя ще мале, але сусіди вже помічають, що він легкий, стрибучий, «точно, Муха». Моя бабуня, мамина мама, походила із родини «Зашкурних». Прізвище людини могли в селі не пам’ятати і, навіть, інколи напружувались, щоб його згадати, але, якщо скажеш «Надька Зашкурна», - всі знають про кого мова. Якось я спитав у тата, що означає «Зашкурні». Він мені відповів: «А ти придивись до них. Зашкурні приходять на базар першими, щоб не пропустити жодної плітки. Базар в селі це ж - сучасній Інтернет, де постять все про всіх, пліткують та обсерають одне одного. Задля цього священного дійства люди одягаються у саме святкове вбрання, довго начісуються перед дзеркалом та беруть саме цінне намисто, переважно те, що на похорон зберігається в скрині. Зашкурні вештаються біля кожної маленької чи великої купи людей, які збираються по інтересам пліткувати про своє.

Вони друзі всім і жваво підтримують будь-яку розмову. Але насправді їх хвилює виключно, що пліткують про них та як живуть інші в порівняні з ними. Про що б не починалась розмова, якщо в ній є Зашкурні, то вона обов’язково перейде про них або про їх родичів. «А от моя Текля вчора таку лапу у євреїв купила, що в жодного з вас зроду не було». «А тітка моя Палазя на тижні телятко купувала, так не на нашому базарі задрипаному, аж до самої Вінниці три доби добиралась на  підводі, а потім пішки теля гнала додому. Ото теля, м’язисте, міцне, не молоко буде давати, а одразу сметану». Зашкурні будь-яку свою дію перебільшують, на копійку зроблять, а на карбованець галасу зроблять, будь-яку справу на гроші переводять, люблять бідкатися і зі смаком розповідають, яка нелегка в них доля. Таким чином, вони свій авторитет підіймають в очах інших, принаймні, їм так здається. Вони все за всіма бачать, все про всіх знають, до всього їм є діло, бо ними рухає хвилювання за власну шкуру та що про них люди скажуть».

Думаю, що тато не знав походження і значення прізвиська. Так воно і ставалося: з роками ніхто не пам’ятав чому так кличуть, але так завжди кликали. 

Мій дід, мамин тато, походив з роду Глузарів. Це все, що потрібно було знати. Його тато був Глузар, його дід і прадід був Глузарі. Коли дідусь одружився на бабусі Зашкурній, її перестали кликати Зашкурна, а лише Глузар.

Дід був одним з чотирьох агрономів в селі, мав повагу на рівні місцевої влади. Хоча бабусиних сестер та їх дітей і онуків продовжували називати «Зашкурними». А з часом, вже не поведінка впливала на прізвисько, а прізвисько впливало на ставлення оточуючих. В тобі бачили зашкурного, навіть якщо ти не знав, як це.

Отже, мама народилась в родині місцевої еліти. Вона була єдиної донькою, і на неї покладалися найбільші очікування та надії. В неї з дитинства закладалися амбіції «достігатора», найкращої, якою мають пишатися тато, мама і чотири брати. І вона була приречена стати гордістю родини. Коли народжуєшся в родині, де три старші брати - військові, а їх дружини - вчителі, а це були самі шановані професії в ті часи, а твій старший брат іще й був Головою селищної ради, ти змушена виправдовувати очікування. Тебе обрали бути особливою. А коли дружини старшого та другого братів працюють в школі, де ти вчишся, ти зобов’язана закінчити школу із золотою медаллю. Щоб твій тато міг сидіти на першому ряду гордовито під час заходів у школі, бо Глузарі - це найкращі, найрозумніші люди, які коли-небудь народжувалися в селі.

Але з самого початку щось пішло не так. Ну не можуть ідеальні батьки народити неідеальну дитину, щось точно не так має бути з дитиною. І хоча насправді в маминій родині все було не так вже й ідеально, але сусіди бачили все в ідеальних тонах. Бо родинні стосунки на експорт і справжні стосунки за парканом - це наче день та ніч.

Головна звитяга - золота медаль по закінченню школи мала лише підкреслити винятковість Глузарів і відкрити двері у самий престижний вищий навчальний заклад. До речі, я ніколи не чув від мами, куди ж вона мріяла поступити або ким бути. Схоже на те, що вона цього й сама не знала, бо проживала не своє життя, а життя батьків, доводячи їм свою унікальність. І тут важливим бум результат, а не процес, перемога, а не відчуття життя, довести, а не бути дитиною і самою собою. Знаю лише, що мама дуже любила волейбол, мала певні успіхи, як в сільській команді, так і на районних, а можливо й обласних змаганнях. Саме завдяки спортивній підготовці та гарній фізичній формі я зміг народитися. Бо народжувала мене мама гузницею вперед після того, як води відійшли 12-16 годин тому. І змогла вона витиснути мене, - 41 см, 4100 гр., виключно завдяки своєму пресу. Але про це згодом.

Золоту медаль мама втратила на фінішній прямій, коли закусилась з директором школи, що вона краще за його доньку. Тому, з маминих слів, її валили та занижували оцінки. І в решті решт навіть на срібну медаль мама не вийшла. А відсутність золотої медалі, це не лише втрата преференцій при вступних іспитах в ВНЗ, як це було заведено в часи СРСР, але й ганьба цілого роду. Тікаючи від ганьби, мама поїхала до Києва поступати в вищий навчальний заклад. І як результат - не поступила. Бо самооцінка, зрощена завищеними очікуваннями, похитнулась. Дороги назад до села не було. Повертатися - значить признати свою ганебність та жити у ганьбі, хоча можливо маму ніхто б і не цькував довго, натомість вона пішла працювати куди взяли. А взяли дівчину після школи, без вищої освіти на фабрику - Хімволокно. Фабрика житла іногороднім не надавала, тому жити мама попросилась до свого старшого брата, який отримав чотирьохкімнатну кварти після служби в Німеччині. Іще один удар до власній гідності. Але, якщо ніхто в селі не знає, як у тебе насправді справи, то й плести байки про тебе легше. Ніхто ж не поставить під сумнів слова авторитетів села, тим більше що дівчина подавала такі великі надії. Тому повертатися у село було зась. А приїхала вона до села лише через три роки.