Глава 1. Смітки

Моя історія починається в звичайному українському селі, яке ще 300 років тому мало Магдебурзьке право, ще 200 років тому мало Єврейську Юридику та 5 000 єврейських хат.

Одне українське село, як копірка усієї ідентичності. Україна відрізняється від Росії саме своїм «селом». Що я маю на увазі… Село - це колиска нації, джерело культури, ядро національної особистості, свого роду матриця мислення. Найкращою ілюстрацією нашої автентичності є старовинний двір, який складав спільне широке подвір’я для двох хат, які стояли навпроти одна одної вікнами на двір, а «спинами» назовні, до сусідів. У цих стін назовні ніколи не було вікон. Попід «спини» стояв інший двір, розташований так само, спинами одна до одної. І простору між «спинами» - стінами майже не було. На одному дворі мешкала виключно рідня, переважно це була батьківська хата, а навпроти хата первістка з сім’єю. Город мали спільний, але поділений однією стежкою, яка чітко вказувала межу. У спільного двору була спільна брама з хвірткою на дорогу.

Так йдеш будь-якою сільською вуличкою і по обидва боки однаково розміщені двори. Сміття викидати нікуди. На своєму подвір’ї не лишиш, тому виходиш за власну хата та кидаєш на «спину» хати сусіда. А сусід і собі так само робить. Тому «спини» стін хат, що стояли одна попід одну, й не мали вікон. А ще тому, щоб сусіди не заглядали. Сміттю діватися з часом нікуди, от воно й висипається на дорогу. Так і прозвали село заїзжі люди «Смітки», бо навколо сміття, наче ті удави, з-поміж хат на дорогу сповзає. 

Родинні двори заселялися родами, будували хати своїм синам та дочкам неподалік за тим же принципом спільного двору та створювали хутори. Хутори ставили більшими і більшими, а коли будувалась церква, то це вже було село. Люди мали свої городи, а село ще й поля, на яких підробляли люди. Десь неподалік інші села впирались своїми поля одне в одне і межували одне з одним. З часом одне село обирали головним над іншими, так створювалися общини. Але ядром автентичності залишалось хуторянство,  тобто родинність, злагода, єдність при власній самостійності та волі кожного окремого двору. А кожна крайня хата села автоматично була дозорною. Коли йшов ворог на село крайня хата сповіщала решту села. Тому, коли казали: «Моя хата з краю, я нічого не знаю», - то все добре, ворогу не видно, лихо не суне, і село спокійно жило своїм життям. А що на Росії? - Як цар скаже. Не було у людей власної свободи, а лише цар в голові.

Іще 100 років тому село наше мало принаймні два заводи: глиняних виробів та отруйних хімікатів, а також Монетний двір. А це означає, що, якщо ти народжуєшся тут, то ти народжуєшся одразу з провінційними амбіціями. Справа в тому, що тут у людей особливий склад думок і ставлення до життя.

В них все своє: яблуневі та ягідні сади, кури, качки, свині, коні, худоба, сіно, городи, овочі, фрукти, ячмінь, пшениця, просо тощо. І похідна їжа - сало, м’ясо, кров’янка, усілякі ковбаси і все решта до столу - теж своє. В селі є власний тік, де можна намолоти борошно і мати власний хліб, що печеться виключно в печах та має особливий смак. В селі два доступних кожному ставки, де повно риби. Тому рибалка - це більше розвага, а риба - їжа котів. В кожному дворі є власні підводи для коней або комбайни, або трактори, або авто. Іншими словами - гроші тут просто не потрібні.

Місцеві гроші - це самогон, він виконує усі комунікативні, комерційні, економічні, бартерні та інші функції. Треба пофарбувати штахети - пляшка горілки. Помер хтось в родині, треба викопати могилу на цвинтарі - гробокопатєлю пляшка. Дитину хрестити - попу пляшка. Так-то він звичайна людина, коли рясу зніме. Лише під час служби піп не вживає та й коли піст або свята. Ну, ви зрозуміли - все вирішує горілка.

Звичайно, в селі є магазини, їх аж чотири. Чайна - звичайна наливайка, що стоїть акурат на роздоріжжі головних доріг села. Захочеш, не оминеш. Хлібний - куди завозять щодня з району хліб - кірпічик. І люди беруть, бо він смачний, хоча кожна родина пече власний хліб. Книжний - куди завозять щотижня нові книжки. І люди купують, навіть стоять в черзі при завозі, щоб встигнути взяти книжки О. Дюма, Ж. Верна тощо. Але це буває вкрай рідко, бо ці книжки забирає собі продавець, який їх і приймає при завозі. Сільпо - його ще називають «Залізний», бо там продаються цвяхи, пили, молотки, ринви тощо. І люди купують, хоча в селі є власна кузня і коваль. І ще один - без назви. Там торгують рослинами.

Також в селі є власний базар. О, це окрема історія. Село набуло своєї слави саме завдяки базару. Колись, іще 300 років тому, село мало статус «Бізнес-столиці» Подільської Губернії, і сюди з’їжджалися з усієї Губернії. Коли мені було чотири чи п’ять років, я ще застав ту атмосферу. Ціла довжелезна вулиця села, з містком через річку Караєць, наповнювалась усіляким добром.

Прокидатися потрібно було раніше сонця, щоб встигнути все купити. І приходячи о п’ятій ранку, вже було відчуття, що все розібрали, бо бабуня весь день про це говорила і була дуже незадоволена. Величезний натовп людей. Стоїть гармидер. У дерев'яних клітках на візках кури, курчата, свині, кози. Прив'язані коні, воли тощо. З усіх боків чути голоси:

- Птиця, качки, курчата.

- Худоба.

- Свині.

- Кози.

І гроші в людей є. Вони продають державі власну пшеницю, картоплю, капусту тощо. Працюючи на державному полі, отримують за роботу гроші. Мають власні ділянки, яблуневі сади мають. Встигають працювати й тут, і здають державі яблука, ягоди та інше. Отже, гроші люди мають, натомість питання, куди їх витрати, щоб показати сусідам свою перевагу над ними. Тому витрачають люди гроші переважно на одяг, прикраси та побутові речі, щоб усі чули, що у тебе є новий магнітофон, бо сусіди тут - невидима сила, яка впливає на поведінку та життєві орієнтири. А фраза «Що люди скажуть?!» змушує робити весілля на три дні; на родини запрошувати усіх родичів, навіть якщо вони сьома вода на киселі. Для цього є базарний день, і неділя, коли всі йдуть до церкви, костелу, синагоги, та й «обговорюють одне одного». Отже, коли господарством виділитися важко, майна вдосталь, а одяг всі купують однаковий в районі, проявити свої амбіції стає метою життя.